Улас Самчук - Волинь

Німець прицілився, бабахнув, і пропала Пархвенова нога. Впав у рів коло дороги. Холод, сніг. З ноги тече річка. Навкруги ні одної людини, тільки від Мізоча кулі посвистують.

Щастя, що хтось його там побачив. А ні, то гегнув би й кінець.

Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилікують. У селі шириться іспанка. Мруть люди. В сусіда Івана помирає одна за другою три молоді дівки. Плач, похоронні співи.

Одночасно по займиськах курить дим. Це самогонщики. Юрба людей у кожухах та «шинелях» оточила «куб» і очікує «перваку». Куб стоїть, побулькує всередині. З рурки холодильника попшикує пара. Під рукою вже приготована пляшка. Ще хвилина, друга, і пара перестає йти, а натомість тоненьким цюрком линувся первак. Червона, зашкорупла рука підставляє чарку, тримає, поки набіжить повна і несе її під зарослі вусом уста. Хильнула… Ааах! Ух! Міцний чортяка! Пробуйте, куме!

Кум пробує, сусід пробує, всі пробують. Було мовчки, а по пробі стає гамірно.

Вечорами в хаті Єлисея «зборня». Вернувся матрос Балтійського флоту, Сергій Корнійчук. Він одинак. Хату має, кілька десятин землі. Але не має ні батька, ні матері. Прийшов додому і «повний пролетар». Одна з вибитими вікнами пустка в садку і це все.

Але із себе «герой первого сорта». Карк, пика. На руці годинник. І грамоту знає, на крейсері писарем був, а пише здорово. Виведе стрічку і без лінійки, а як струна проста.

Бував у Кронштадті, Петрограді, Гельсінгфорсі. Знає, чим відрізняється Корейський від Леніна. Перший — сукин син, буржуазний прихвостень, другий — товариш Лєнін, вождь большевиків-комуністів, що несе всьому трудовому народові свободу, рівність і братерство. Селянам усім несе він землю без викупу, скільки кому треба. Касує приватну власність, бо земля не належить нікому, тільки тому, хто на ній працює.

t ще знає він, хто такий Троцький, Мілюков, Гучков, Терещенко. Перший пролетар, решта буржуазія і капіталісти, що ссали кров трудящого пролєтаріяту.

Знає він і про Петлюру. Контрреволюційна зволота, кілька тисяч десятин на Полтавщині. Не менша «гидра контрреволюції» і Грушевський. Кому не відомо, що в Києві його миловарний «завод».

Це ж ті, що хочуть «самостійної». Це ж вони, що пишуть «мовою оголошення». Але нас не відділиш від «руского брата, з котрим чотири роки разом кров проливав, з одного котьолка їв».

— А я ж що кажу, — зазначує Єлисей. — Куди його відділятись. На яку погибель, сто болів ув його ма', ділитися. Сказано: чим більше хазяйство, тим і «пользи» більше. Ні? — І, виговоривши своє переконання, Єлисей по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення справи.

Володько горить, мов сірник. У нього немає ні слів, ні відваги, але казати щось треба. Не можна про такі речі мовчати.

— Не треба, кажете, ділитися. Бо ви не знаєте… Вам здається, що москаль ваш брат, а він ваш «експлостатор». (Оо, Володько вміє і вчене слово підпустити). Подивіться:

де на Україні великі фабрики чи заводи? Де «оружейний завод»? В Тулі, в Іжевську. Де обробляють українське залізо? У Москві, Петрограді, бо в Україні, бачте, небезпечно. З неї тільки хліб та хліб помпують, всі заграниці, всі чужі держави кормлять та московську казну поповняють.

Володька слухають, мов старого. Раз він і за українське залізо знає, tq чого ще треба. Навіть Сергій нічого ліпшого не втне. Тільки Сергій «сам був, сам бачив», а Володько? Хіба з книжок. А книжка хіба що? Бог? t книжка бреше.

Та Володько не думає піддаватися без бою. Вірять йому, не вірять — все одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвідомість! Вперед, Володьку!

Сергій пригадує про «залізяку на пузяку, геп!» Це, мовляв, «мова» зі «самопер попер до мордописні».

Регіт. Володько гарячиться. Він чує в цьому щось жорстоко дике, але йому бракує витривалості, такту переслухати, стати понад це, злегковажити тих близьких і дорогих людей. Володько вибухає, мов динаміт. Він хотів би побити того матроса, але не чує досить сили, тікає у другу темну кімнату і там під бугаєм на тапчані реве ревом люті, болю і жалю. Тут уперше відчуває Володько трагедію світу, з котрого він походить, але який він любить і в який вірить. Тато, дядько, Сергій і безліч Сергіїв. Всі вони яскраві, виразні здорові постаті, справжні герої праці і якісь самі не свої. Хтось сидить у їх душах і говорить їх власними устами хулу і зневагу на самих себе. Хто? Хто ти, бісе, що сидиш у душах моїх батьків, дідів?..

І Володько починає гарячкове шукати відповіді на пекучі питання. Починає від себе і того вогнища, коло котрого зав'язалось і розрослось його життя. Починає згадувати кожний виразніший мент свого короткого життєвого шляху, починаючи від того цвіркуна в печі, що навів його і батька на розмову про Росію і рускість… Так. Вони були рускі… «Не такі рускі… Не кацапи… Ні. Ненастоящі… А хахли, люди, простий народ»… Але українці? Ні. Українцями вони ніколи не були, тому яка жура, що честь і шана того імені топчеться. Але як тільки їх свідомість приняла цю нову назву, коли відчули її близькість, вони зненацька оберталися «до фронту» іншою, незнаною, новою стороною і на обличчі їх родились: самоповага, гострота зору в майбутнє, гордість із того, що належать вони до цього обновленого, воскреслого з небуття народу.