Улас Самчук - Волинь

У лісі дещо прохолодніло. Йдеться легше. Жарти і сміх стихають, бо ще півгодинки, ще пара кілометрів, і перед очима Почаїв. Виходять на взлісся.

Всі зупиняються, стають навколішки, хрестяться. Володько в полоні враження. Він хреститься також. Перед очима велетенська, маєстатна постать лаври зі всіма її будовами. Володько безліч разів бачив її на малюнках і от аж тепер нарешті бачить її власними очима. Це вона, та гора, де «пасли, пасли пастирі, пасли овци на горі, та й увиділи Божу Матір на скалі». Це тут змагалися здобути святиню турки, що впали жертвою кари Матері Бога.

Сила враження, віри охопила й узброїла його. Він бачить лише великанську білу, залиту передвечірним сонцем святиню, до якої впродовж віків зі всіх куточків його рідної землі спливали люди, щоби бодай тут, разом із водою зі «стопи» Матері Бога, зачерпнути підсилення віри — єдиної опори жорстокого селянського існування.

Он клячать гурти в білих свитках і постолах. І ці сірі розчухрані постаті, з цілими горами клунків на плечах, бозна з яких лісів і багон, принесли на показ світові свою біду, свою темноту. Он стоять вони навколішках, і їх безбарвні очі горять великою вірою.

Віра. Страшне недоторкане слово. Над світом війна, над світом пожежа, а вони клячать у поросі. Які сили піднімуть їх із того пороху й уведуть у храм, де зустріне їх усміхнений Бог і скаже їм: встаньте! Ви образ і подоба моя! Огляньтеся на себе і пізнайте своє вбожество, віднайдіть у собі гідність мого найкращого творіння, яке я назвав найкращим ім'ям. Встаньте і будьте самі собою!..

Вдарив велетенський дзвін; і від його громового рокоту затремтіли люди, дерева, земля.

— Ну, люди! Вже час! Вставаймо!

Серед глибокої тиші, під звуки велетенського дзвону слова ті видаються закликом.

Всі встають, назувають на ноги взуття і йдуть. Все ближче і ближче лаври. Все ближче і ближче мета. Все потужніше гуде великий дзвін, розтягаючи своє бамкання геть навколо, як далеко сягне око.

Приходять. Скрізь люди. Шукають місця для нічлігів. Багато хат розбитих. Знаходять одну хату, де їх приймають. Ще не оправлена вона від війни як слід. Нові двері, нові вікна, полатаний поміст. Меблі зганяні. На стіні стародавній з тягарками годинник. Чоловік, жінка, двоє русявих, живих малих. Мандрівники займають передню кімнату і розташовуються по помості.

Перед спанням ідуть «на вечірню». Зі страхом і трепетом вступають під зводи велетенського храму, де розноситься спів, ладан, золотий відблиск сяйва свічок і електрики. Он золота ікона над стопою. Онде-о ті відомі з чистого срібла дзеркала. Кажуть, німці підміняли їх. Онде місце, де стоїть чудодійна ікона Матері Божої. Під нею милиці людини, що колись належали каліці, який вірив і одужав. Малюнки чудес, які сталися тут, на цьому місці.

Володько на деякий час стає знов тим малим Володьком, який не має часу ні молитися, ні роздумувати над усім, що бачить. Він увесь увага, ввесь переживання, ввесь уява. Розкіш святині полоняє його, і треба все оглянути, пережити нутром і затямити кожний непомітний звук великої душевної музики.

Другий день. Молодиці, дівчата спішать на ярмарок. Там буди з всіляким дешевим крамом. Свистуни, гармоньки, кульчики, бляшані хрестики. Юрби дівчат купчаться коло балаганів, торгуються, купують. Он стоїть безногий чоловік із катеринкою. На катеринці папуга, що тягне «щастя». На хідниках під парканами янчать каліки, риплять своїми невибагливими струментами лірники. Висвистують свистуни, виграють на губних гармоньках, вигукують продавачі.

Володько оглядає все, цікавиться, але не знаходить для себе нічого гідного уваги. Він кидає жінок, які захоплюються торгівлею і піднімається нагору, проходить брамою на лаврське подвір'я. Там відчинені образарні, книгарні. Володько заходить до книгарні. Він хотів би купити якісь книжки, писані по-українськи. Але таких немає. Книжки все русскі. «Святітєль Пітірім Тамбовскій», «Сергій Радонєжскій», «Серафім Саровскій». Он відома «Откровєніє воїна із каріта». Бачить також «Ад і рай». Ці книжки нагадують Володькові дитинство. Не любить він тепер такого читання, але чомусь купує «Ад і рай» і «Откровєніє». Ніяково так вийти, не купивши нічого.

Далі йде під дзвіницю, задирає голову догори. Висока. Мури які! Сила людська непроста річ. Все зробить. Заманулося полізти на дзвіницю. На другому поверсі велетень дзвін. Коли знімали його і вивозили «вглуб Росії», пробили цілу стіну. Тепер вона забита дошками, а дзвін знов на своєму місці. Поліз далі, виліз на самий останній поверх, туди, де стоїть машина годинника. Війна зупинила його і він не рухається. Через дірки в його циферблаті німець слідкував за руским. Розказували ж, що руский хотів з «орудій» креснуть по дзвіниці, та побоявся гріха.