Улас Самчук - Волинь

По короткому часі двері раптом відчиняються і входить архимандрит. У чорному, високий, стрункий, подібний до Христа, він одразу подобається Володькові. Ясні хоробливо блискучі сині очі. Борідка каштанова клинцем. Такої ж барви довгі коси, розділені посередині виразним проділом. Володько з дядьком підходять під благословення.

— Ну, гості мої? Кажіть, що вас направило до мене, — заговорив архимандрит.

— Ваше високопреподобіє! — зачав дядько. — Оце прийшли ми до вас просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примістити оцього хлопця до школи при семінарії. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому «уєзді», п'ятдесят верстов звідси. Прийшов він таку путь пішки, а школа не приймає його. Має добре «свідєтєльство».

Архимандрит глянув на Володька, підійшов до нього, поклав свою руку йому на голову.

— Ну, — каже він. — Бачу, що він дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з управителем. А ти завтра приходь туди.

Володько ожив. Ці кілька слів вернули йому віру в справедливість. А також він певний, що є радість велика, тим більша і яскравіша, чим темніше її тло і чим тяжчий шлях до неї.

Вийшовши від архимандрита, Володько до цілого світу сміється. Радісно йому. Так багато стало простору і так весело світить велике сонце. Ах, як приємно ступається по такому просторому світі. Йдуть — дядько і він… Як мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумінні слова.

На черговий день Володько вже у школі. Учитель, той самий у галіфе, показав йому його місце. Школярі, що сидять на тій лавиці, не хочуть, щоб Володько коло них сидів, їм і так тісно. Володько притаковився зовсім на краєчку лавиці. Йому все одно. Йому не треба багато місця. От краєчок один і досить. Зате він слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена. Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних політурках. Шкода, що Володько не чув усього спочатку. Ці вже другий тиждень учаться. Але не біда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.

А тим часом оповідається, як слов'яни йшли до варягів, як просили їх: «Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходітє, княжітє і владейте намі». Володько уважно це слухає. В його уяві постають нові образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.

Проходять дні. Володько вчиться. Пізнає, що найкоротше віддалення між двома точками це проста лінія. Довідується про пасати, мусони, бризи. Рюрики. Усе нове, все цікаве. Усе пориває за собою. Ціла Володькова увага там, у книгах. Забув за поле, за свої коні. Лиш час від часу пригадує собі дім і журиться, що то робить хворий батько.

Товариші все ще не приймають його до свого гурту. Нічого. Вони ж ще не знають Володька. Як вони можуть так скоро пізнати його. Почекайте лиш, дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливість врости в оточення, навчитися сміливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти слова, яких є повні уста, але яких не пускають назовні скромність, непевність, сором. А тоді знов розгорнеться Володько, і всі побачите, що ви помилилися.

І так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи. Першим відкриває його вчитель, той самий, що не хотів його прийняти. Після першого запиту на лекції Володько виходить із честю. Другий підкреслює його вагу. Третій зміцнює і закріпляє її. Сусіди — перший Володимир Галабурда, другий Леонід Товстий, що не вимовляє літери р, м'якшають, рохманіють. Вони ще, правда, величні й недосяжні, але погляди їх час від часу спадають із недосяжної висоти і на Володька. Решта товаришів також наближаються до нього міліметровими кроками. А Володько все росте, все ширшає. Ось він вже і ступає сміло. Якоїсь суботи достукується до бібліотеки. Там повно книг, і Володько може їх читати. Просто — бери і читав. Скільки хоч, читай. Майн-Рід, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скільки тих чудернацьких назв. Які дивовижі, які чудесні краї, які люди. Хіба ж можна жити отак і не спробувати зробити мандрівку на місяць, познайомитися з чудесним капітаном Немо, об'їздити з ним усі бігуни попід морями й океанами? А хіба ж не золоті приятелі Том Соєр та Гек Фін? Хіба не розкіш проїхатися з ними по повних водах казкової Міссісіпі, пережити стільки дивовижних пригод, здобути великі скарби? Так! Розкішне, гарно, чудесно! Добре погрузнути в таке життя, жити ним і ще раз жити, гризтися з потворами, поліпами його глибин, збагачувати себе скарбами найглибшого його дна, захованого там колишніми мандрівниками. Рости, ширшати. Знати всі сміхи, всі болі, всі розкопи душевного прагнення, що не знає тих меж, за котрими вже не знайшлося б нічого, що притягало б людську цікавість.