Улас Самчук - Волинь

Той хитає головою. Володько запирає дихання.

— Нєт мєст. По трі на партах сідят, — заявляє панюк.

— Господін учітель, — просить Володько. — Я так далеко йшов. Ми були з татом перед двома тижнями і нам сказали, що школа аж за два тижні буде.

— Ето да! Но тєпєр нєт мєста і канєц. Нет. Понял? Їді сєбє дамой.

— Гаспа…

— Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! — заговорив батюшка. — Слишіш же, што нєт мєста?

Після цього батюшка і кучерявий панок підходять до класів. Володько залишається сам на коридорі. На душі в нього тягар. Він зовсім не допускав, що і тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди додому і кінець. Добре їм казати. Стільки років жив цією думкою, а тепер іди й кінець.

У класах іде навчання. Які щасливі там сидять хлопці. Володько не може їм не заздрити. Але ж він ніяк не може вертатися додому. Що скажуть тато, знайомі? Скажуть:

— Ну, от. Пішов. Поставили його там на «акзамин», а він тобі ні бе, ні ме. І прогнали.

Володько стоїть коло вікна. Не піде звідсіль. Обдумує, що має сказати тому вчителеві, щоби він його зрозумів. Бо ж він не розуміє його. Не може ж так бути, щоб не було там якогось одного місця. Він буде стояти. Він не великий пан і з приємністю перестоїть тих кілька годин навчання. Не може ж він. ніяк не може вертатися додому.

Година довго тягнеться. Володько стоїть і сподівається. Надія не покидає його. Він хоче. Він неймовірно хоче. Він знайде якесь слово і ті зрозуміють його.

Нарешті дзвінок. Година кінчається. З класів виходять учителі, а за ними роєм сиплють школярі. Володько переймає батюшку.

— Ти єщо здєсь? — питає той здивовано. — Ступай дамой! Нєт мєста і больше нєчево гаворіть!

І батюшка пішов. Він навіть не хоче з ним говорити. Всі вчителі також не звернули на Володька ані найменшої уваги.

Володько відходить. Та сама дорога, але він не помічає вже ні ставка, ні осокорів. Йому боляче. Не розуміє, чому люди такі недобрі. Він так мало собі бажає, а вони і того йому не дають.

Дома не сказав нічого дядькові. Порішив піти ще завтра, а може, якраз приймуть. Але і завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й інші навіть не хотіли Володька чути. Прийшов додому і хоч-не-хоч, а розказав дядькові.

— А ти ж їм сказав, що пішки аж з Тилявки йшов? — питає дядько.

— Певно, що сказав.

— А «свідєтєльство» своє показав?

— А що ж. Певно.

— А чому ж ти не попросив добре?

— А хіба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, «мест» і все.

Дядько Єлисей далі не питає. Він міркує. Володько міркує також. Обом їм невесело. Після дядько каже:

— Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою підем… Де самого архимандрита.

Серце Володькове підскочило. Надія, мов блискавка, знов мигнула на його захмареному небі. Добрі дядько. Ні, що не кажіть, а Володько таки в щасливий мент народився. Всі за ним. Хай тамті ще почекають. Ми побачимо, хто-переможе. А дядька він завсіди любив. У них короткозорі очі, але вони багато знають. Кожної вільної хвилини у них завжди книжка в руках. У війську «унтирцером» були, татар вчили і з ними татарської мови навчилися. Вони люблять співати:

Оповідають про старе, про князів та генералів. Щось неприємного, скорбота якась, чи що… Дядько напівноважно, напівжартом питають:

— А чи знав ти князя Ашкінази?

Володько всміхається, і йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли і є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливості до виходу з тяжкого становища.

На другий день дядько натягає свої «нові», ще з передвоєнного корту штани, взуває вояцькі чоботи, не менш від штанів історичного кашкета, бере улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком ідуть до монастиря.

Приходять. На монастирському подвір'ї спокій. Увійшли до будинку, де живуть ченці, і запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали. Довгий, темний коридор. З обох боків багато дверей. Широкі, старі сходи провадять на другий поверх. Там показали їм одні двері. Єлисей відчиняє їх і бачить, що за ними ще одні двері. Увійшли.

Опинилися в мешканні архимандритового келейника. Це блідий, зі синіми на скронях жилками, хлопчина. Він ввічливо привітав гостей, просить сідати й зачекати. «Його преподобіє» зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келійка. Стіни закопчені. Чорний образ Христа в терновому вінку і якогось єпископа, подібного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.

Володько зітхнув. Дядько подивився на нього і моргнув рудуватою бровою. Не журися, мовляв.