Улас Самчук - Волинь

На другий день пішли до церкви. Тут повно народу. Революція дає себе знати. Тут не те, що в Тилявці. Там спокій, тут рух.

Після церкви Матвій іде розвідатися, що там і як у семінарії. Вона саме зі Житомира повернулася, куда поїхала була під час відступу російського війська. При семинарії двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що вчащати Володько.

І він гордий з цього. Він навіть не вистояв до кінця у церкві, вийшов на половиш Служби і подався подивитися на свою школу. Гарна школа. Велетенський білий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровенні вікниська, перед ними запущені квітники. Навколо будинку сади. Широколисті горіхи, каштани, сливи, яблуні та груші. Все гнеться під тягарем овочу. Через вулицю від семінарії старий двоповерховий будинок «корпус». Дві колонки підпирають старий спорохнявілий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у Лебедщині і проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось панів, що сиділи там, пили чай і весело розмовляли. Тепер балкончик спорожнів. Цілий корпус майже порожній і скидається на старе покинуте кубло.

Далі від корпусу «Ян». Це старий пам'ятник, що стоїть між чотирма велетенськими липами. На одній з них дошка, де вивішують оголошення. Тепер тут висять плакат. Володько читає:

— Таваріщі крестьяне!

Далі йдуть заклики, обіцянки. На кінці:

— Да здравствует міровая революція!

Ще далі дзвіниця монастиря з образом Святої Трійці. Через дзвіницю брама на, подвір'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Ті самі шумливі смереки, ті самі горіхи і каштани. Навколо «холодної» церкви так само, як і колись, ходять хлопці та дівчата. У церкві, чути, співають. Великий будинок, де живуть ченці, зі широкими сходами до помешкання архимандрита.

Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий і дорогий йому. Там у Тилявці все не так, все інакше, і недаремно колись так довго сумувала Володькова мати за цим місцем.

Володько тішиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої школи. Давня мрія його здійснюється, тільки тепер уже не те, що перед війною. Семінарія запущена. Учні не так гарно вдягнуті. Не всі однаково. Багато з них носить військові шинелі. Та все-таки. Добре, що хоч так.

Після церкви всі сходяться на обід. Приходить Матвій.

— Знаєш що, — каже він. — Нічого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще додому, Володько витріщив очі.

— Семинарія, — продовжує Матвій — тільки що вернулася. Ще нічого не влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижні.

Серце Володька опало.

— Але наука буде? — питає він голосом надії і розпуки.

— Казали — буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до погибелі. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стріляти. Ні.

— Певне, — згоджується Володько.

І через два дні батько та син від'їхали. Нарвали повний віз яблук, слив, грушок. У Тилявці того нема, а Матвій має повне право на овоч. То ж він садив ті яблуні, ті сливи, ті груші, що сьогодні засипають усіх своїми чудовими плодами.

Дома знов праця. Поле, рілля, ширінь. Вітер гуляє, сонце кладе навкруги ознаки осені. Досівають добрий шмат поля над шляхом. Володько від самого світанку скородить. Чорва, пухка рілля. Копита коней глибоко грузнуть у її поверхню. Сонце поволі обходить свій денний шлях і спокійно та гордо вступає туди ген за село, за черешні Івана Пустяка.

Володько не шкодував своїх сил. Цілий день віддавав своїй ріллі все, що мав. Ще півгодинки, і кінець. Він з приємністю востаннє обійде кілька разів коло межі Івана Кушки, заверне коні, пройде ще над шляхом і, дійшовши до свого подвір'я, витрусить борони та заволоче їх на місце.

Але поки що зупиняється і сідає перед кіньми на ріллі, щоби перевести дихання. З приємністю відчуває прохолоду землі. Босі, брудні ноги відпочивають, ніби на перині. Коні тяжко зітхають і протягають до нього свої морди. Він підставляє їм долоню і вони лапають по ній своїми грубими волохатими варгами.

— Ну, ну, — розмовляє Володько з кіньми. — Ось ще трошки і кінець. Напрацювалися? Молодці. Прийдемо і дістанете вівса. А ви любите його? І ти. Шпачка, і ти, Карий. Обоє дістанете. Ну, певно. Само собою…

Тварини розуміють його. М'які їх оксамитові носи з приємністю роздуваються, ніби бажають дати зрозуміти, що мова їх юначого пана цілком їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.

— Здравствуй, маладєц! — зненацька чує Володько над собою. Від несподіванки він здригається і піднімає голову. Майже над його головою на велетенському білокопитому каштані сидить і посміхається гарна панна. Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Каліновського. Він не раз бачив її, як вона сама, або в товаристві якогось офіцера, проїжджається верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги і нечуйно по ріллі під'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер. На шапочці червоний серпанок. Сідаю жіноче на одну сторону.