Улас Самчук - Волинь

Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, він би й до нього викав. Володько і всі хлопці бачать, що ця людина побувала в світі і то не близькому.

— Ну от і гаразд, — (останнє слово для Володька новинка) каже панич. — Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви, Гольденберг, що значить ваше прізвище?

— Ну, почему ні. Золота гора, господін панич, — відповідає Мошко. — Гольд значить золото. Берг — гора, — додає для більшої ясності.

Панич сміється, Володько також всміхається. Небо і цвітуча черешня дивляться на них ясними очима. Подихає вітерець. Кілька наївних білих пелюсточків зривається десь там і сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але ніхто їм не перешкоджає.

Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлоиців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.

Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.

«І він умер. Ще перед смертю написав він своїм приятелям такий заповіт: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте».

І приятелі сповнили заповіт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзі, та неревезли її в Україну. Тут поховали його над самим Дніпром на високій горі, яку здалека видно навкруги. І на могилі його поставили великий білий хрест. Під тим хрестом, на горі, над Дніпром-рікою лежить він, наш великий кобзар, наш співець слави колишнього, теперішнього і будучого», — закінчив панич.

Хвилина глибокої тиші. Обличчя хлопців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.

Далі панич читає ще кілька Шевченкових пісень.

Чоловічки Володькових очей зовсім змаліли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумілий, рідний.

І як вій це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.

Володько бачить тих дівчаток у червоних черевиках і парубків, що лицяються. Одна тільки з карими очима, боса, иу-дить світом. Вона не може на музики. В очах її карне ясні сльоза заздрощів. Володько чує її. Ах, коли б він міг допомогти їй.

Ще й ще читає панич пісні. Ясно, просто і разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирівиятись і стати отвертими грудьми проти дібевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них і все горить, все палає яскравим сонцем любові.

Володько просить, щоб панич позичив йому додому «Кобзаря». Той зичить. Руки тремтіли, коли торкнувся ними тієї книжечки. Біжить додому. По дорозі зупиняється і читає. Дома заліз у малини за хату і знов читає. Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрію ширінь і безлюддя. Одинокий віз, а під ним чумак. Товариші покинули його. Круторогі воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалхся з отієї далекої' щілини, куди недавно засунулося сонце, і летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не лякається. Він просить їх не торкатися його трупа. Він не бажає, щоб і вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.

Вечором при лампі Володько розповідає про Шевченка батькові. Той натомлений вернувся з поля, поволі їсть і слухає.

Коли Володько скінчив, батько каже:

— Все то добре. Але я не вірю, щоб він коли такий був.

— Хто? Шевченко? — дивується Володько.

— Певно. А хто ж?

Володькові аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далі окремі, тверді слова:

— Так. Напевно видумали. Коли б був — усі б про нього знали.

— Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На ціле життя в москалі його запер.