Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Усікава відступив від фотоапарата й, обіпершись на стіну, довго дивився на розжарені дроти електричної печі.

Телефон задзвонив у вітряну суботу. Приблизно о восьмій пополудні. Аомаме, в стьобаній куртці на пуху і з вовняним укривалом на колінах, сиділа на стільці веранди і крізь щілини у пластикових жалюзі стежила за дитячою гіркою, освітленою ртутним ліхтарем. Обидві руки тримала під укривалом, щоб не закоценіли. Безлюдна дитяча гірка скидалася на кістяк велетенської тварини, що вимерла в льодовиковий період.

«Можливо, тривале перебування на вечірньому холоді шкодить ембріонові, — подумала вона. — Та, мабуть, такий, як зараз, не створить проблеми. Адже навіть якщо зовні організм змерзне, навколоплідна рідина так само, як кров, зберігатиме тепло. У світі чимало суворих місць, що не йдуть у ніяке порівняння з верандою. Але там усе одно жінки не перестають народжувати дітей. А цей холод, що не кажи, я мушу витримати, щоб зустрітися з Тенґо.

Як завжди, великий жовтий і маленький зелений Місяці висіли поряд у зимовому небі, по якому швидко проносилися хмари різної форми й величини. Білі й густі, з чіткими обрисами, вони здавалися крижинами, що пливуть до моря скреслою рікою. Поглядаючи на вечірні хмари, які невідомо звідки з'являються й невідомо куди зникають, Аомаме мала таке враження, ніби її саму занесло на край світу. «Справжня Арктика, — подумала вона. — Далі, на півночі, вже нічого немає. Попереду простягається порожнеча, хаос».

Крізь злегка прочинені скляні двері веранди телефонний дзвінок ледве було чути. Крім того, Аомаме поринула в задуму. Але цього дзвінка не пропустила повз вуха. Спочатку було три дзвінки, а через двадцять секунд — ще один. Телефонував Тамару. Аомаме зсунула з колін укривало й, відчинивши запітнілі скляні двері, вернулася в кімнату, темну, але досить обігріту. Захололими пальцями вона взяла слухавку.

— Читаєте Пруста?

— Не дуже просуваюсь уперед, — відповіла Аомаме, ніби обмінюючись паролем.

— Що, не сподобався?

— Та ні. Як би вам це сказати?… Здається, ніби він пише про зовсім інший світ, відмінний від нашого.

Тамару мовчки чекав, що вона розповість далі. Він не спішив.

— Здається, ніби читаю докладну доповідь про астероїд, віддалений від світу, в якому я живу, на кілька світових років. Кожен опис я сприймаю і розумію. Причому виразно, яскраво. Однак тамтешні й тутешні картини ніяк не пов'язуються між собою. Бо фізично вони розділені великою відстанню. А тому, прочитавши частину тексту, мені доводиться повертатися назад і починати спочатку. — Аомаме шукала слів для подальшої розповіді. Тамару все ще чекав. — Але мені не нудно. Точно й гарно написано, і я по-своєму можу зрозуміти будову цього самотнього астероїда. А проте, як я казала, не дуже просуваюсь уперед. Враження таке, ніби веслую проти течії. Коли, трохи повеслувавши, перепочиваю й про щось думаю, раптом помічаю, що човен вода віднесла назад. Але таке читання, можливо, мені підходить. Більше, ніж якби я рухалася за сюжетом тільки вперед і вперед. Як би це пояснити?… Відчуття таке, ніби час у романі Пруста нерегулярно коливається. І начебто не має значення, що майбутнє й минуле міняються місцями. — Аомаме шукала точнішого виразу. — Здається, немов бачу чийсь сон. Відчуття є одночасними. Але що означає така «одночасність», не збагну. Хоча відчуття дуже близькі, насправді відстань між ними дуже велика.

— Може, Пруст так задумав?

Ясна річ, Аомаме цього не знала.

— У всякому разі, — сказав Тамару, — в реальному світі час рухається невпинно вперед. Не зупиняється і не повертає назад.

— Звичайно. В реальному світі час рухається вперед.

Сказавши ці слова, Аомаме глянула на скляні двері. А чи справді час невпинно рухається вперед?

— Минає час, і незабаром 1984 рік наблизиться до свого кінця, — сказав Тамару.

— Гадаю, що, мабуть, не зможу дочитати цього року «У пошуках утраченого часу».

— Не має значення, — сказав Тамару. — Можете витратити на його читання стільки часу, скільки вам захочеться. Роман написано понад п'ятдесят років тому. Тож він не містить інформації, яка вимагає негайного розгляду.

«Можливо, — подумала Аомаме. — А можливо, й ні». Вона не могла особливо довіряти часові.

— До речі, з тим, що всередині вас, усе гаразд?

— Поки що нема проблем.

— От і добре, — сказав Тамару. — А ви чули про дивного лисого чоловіка, що вештався навколо нашої садиби?