Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Після того, як Фукаері з паперовими пакетами в руках зникла у дверях будинку, Усікава також зайшов усередину. Вернувшись у квартиру, зняв шарф та шапку й знову сів перед фотоапаратом. Обвітрені щоки зовсім охололи. Усікава скурив одну сигарету й випив мінеральної води. Горло так страшенно пересохло, ніби наївся чогось гіркого.

Смеркало. Загорілися вуличні ліхтарі, невдовзі мали повертатися люди з роботи додому. Не знімаючи куртки, Усікава тримав у руці пульт дистанційного управління і зосередив увагу на вході до будинку. Згадка про післяобіднє сонце слабшала й порожня кімната швидко холонула. Ніч, здавалось, буде холоднішою, ніж учора. Усікава подумав, що треба зайти у крамницю побутових електроприладів і купити електричну пічку та електричну ковдру.

Коли Еріко Фукада вдруге вийшла з будинку, стрілки годинника показували четверту сорок п'ять. На ній був той самий светр з високим коміром та сині джинси. А от шкіряної куртки вона не наділа. Тісний светр яскраво підкреслював форму її грудей, досить великих як для її стрункого тіла. Поглядаючи через видошукач на її звабливі опуклості, Усікава відчув, як знову задихається від хвилювання.

Те, що вона не одягла піджака, мабуть, означало, що й цього разу вона не збирається йти кудись далеко. Як і перед тим, дівчина спинилася на виході й, примруживши очі, глянула поверх телеграфного стовпа. Навколо почало сутеніти, але, напруживши очі, все ще можна було розгледіти обриси предметів. Упродовж якогось часу вона щось там шукала. Але, здається, чогось потрібного не знайшла. Тоді перестала дивитися на телеграфний стовп, а крутнувши головою, мов пташка, озирнулася навколо. Натиснувши на пульт, Усікава сфотографував дівчину.

Немов почувши клацання, Фукаері відразу повернула свій погляд у бік фотоапарата. І завдяки видошукачеві опинилася віч-на-віч з Усікавою. Звісно, він добре бачив її обличчя. Бо дивився через телеоб'єктив. Та водночас і Фукаері пильно вдивлялася в Усікаву. Її очі схоплювали його постать у глибині об'єктива. В її чорних, як смола, зіницях чітко відбивалося його обличчя. Таки навдивовижу безпосереднім був їхній контакт. Усікава ковтнув слину. Та ні, цього не може бути. Звідти вона нічого не бачить. Бо телеоб'єктив закамуфльовано, а рушник, обмотаний навколо затвора, глушить його клацання. Проте вона стояла перед дверима будинку й дивилася сюди, де сховався Усікава. Її незворушний погляд був спрямований на нього так само, як світло зірок на безіменну кам'яну брилу.

Вони довго (скільки — Усікава не пам'ятає) дивилися одне на одного. Нарешті вона раптово обернулась і притьмом зайшла у будинок. Так, немов побачила все, що треба. Коли дівчина зникла, Усікава видихнув і через короткий час знову наповнив легені свіжим повітрям. Холодне повітря, перетворившись на незчисленні колючки, штрикало груди зсередини.

Повертаючись додому, мешканці одні за одними проходили під світлом лампи на вході, але Усікава вже не дивився у видошукач фотоапарата. Його рука вже не тримала пульта дистанційного управління. Беззастережно щирий погляд дівчини, здавалось, забрав із собою всі його фізичні сили. Який дивний погляд! Він проникав глибоко в груди, немов довга сталева голка, й, здавалось, доходив до спини.

Дівчина знала, що Усікава потайки за нею стежить. І що фотографує її прихованим фотоапаратом. Невідомо чому, але Фукаері це знала. Можливо, завдяки двом особливим відчуттям.

Усікаві хотілося випити чогось спиртного. Налити в склянку віскі й висушити за одним махом. Навіть подумав, чи не піти купити в найближчу пивничку. Але врешті-решт відмовився від такого наміру. Адже ніщо не зміниться, якщо він вип'є віскі. «Вона мене бачила з протилежного боку видошукача, — міркував Усікава. — Ця вродлива дівчина помітила мою сплюснуту голову й брудну душу, коли я крадькома фотографував людей». Але цей факт нічого не змінює.

Усікава відійшов від фотоапарата й, обіпершись об стіну, звів погляд на темну стелю з плямами. І тоді відчув у душі порожнечу. Ще ніколи не почувався таким самотнім. І темрява ніколи не здавалася такою темною. Він згадав свій дім у Тюорінкані, трав'янистий двір і собаку, дружину й двох дочок. І тамтешнє сонячне світло. Подумав про власні гени, напевне передані обом дочкам. Про гени, що несли із собою сплюснуту голову й брудну душу.

Йому здавалося, що хоч би що він робив, усе марне. Він використав видані йому карти. Ходи були не дуже вдалими. Але він старався і максимально використав слабі карти. На повну силу працював головою і вміло робив ставку. Якийсь час усе начебто йшло добре. Однак зараз він не мав жодної карти. Лампа на столі погашена і всі гравці кудись поділися.