Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Мовчанка.

— Я розумію, що це важко собі уявити. Якби я комусь про це сказав, то він подумав би, що це — маячня. Але я можу собі таке уявити. Можливо, ви перестали цікавитися цим світом. Розчарувавшись і занепавши духом, ви збайдужіли до всього. А тому, покинувши свій реальний організм, переселилися жити іншим життям в якомусь іншому місці. Можливо, у світі, що міститься всередині вас.

Знову мовчанка.

— Залишивши роботу, я приїхав у це містечко, поселився в готелі й щодня приходив на зустріч з вами, щоб поговорити. Ось уже майже два тижні я це роблю. Але моя мета полягала не в тому, щоб провідати вас як хворого або доглянути вас. Я хотів дізнатися, від кого я народився і з ким кровно пов'язаний. Але тепер мені все одно, з ким я пов'язаний, а з ким — ні. Я — це я. І ви стали моїм батьком. Хіба це погано? Я не знаю, чи це можна назвати примиренням. Можливо, я примирився із самим собою.

Тенґо глибоко дихнув. Тон його голосу понизився.

— Улітку ви ще були при свідомості. Досить каламутній, але такій, що все ще функціонувала. Тоді в цій палаті я знову зустрів дівчину. Вона прийшла сюди після того, як вас відвезли на обстеження. Можливо, це було її друге «я». Я цього разу знову приїхав надовго до цього містечка тому, що сподівався ще раз її побачити. Ось справжня причина мого приїзду.

Зітхнувши, Тенґо склав на колінах свої долоні.

— Однак вона не з'явилася. Її принесла сюди так звана повітряна личинка — капсула, яка вміщала дівчину. Якби я все пояснював, то вийшла б довга розмова, але, коротко кажучи, повітряна личинка — плід уяви, вигадка. Але зараз вона перестала бути вигадкою. Межа між плодом уяви та реальним світом стала невизначеною. У небі пливуть два Місяці, які також привнесені з фіктивного світу.

Тенґо глянув на батькове обличчя. Чи суть розповіді змогла дійти до нього?

— Якщо вести розмову в такому контексті, то зовсім не було б дивно, якби ваша свідомість, відділившись від тіла, перемістилася кудись в інший світ і там вільно гуляла. Навколо нас, так би мовити, закони світу почали зм'якшуватися. Як я вже раніше казав, у мене склалося трохи дивне враження, що ви насправді так і робите. Наприклад, приходите до дверей моєї квартири в Коендзі й стукаєте. Зрозуміли? Називаєте себе збирачем абонентної плати «NHK», уперто стукаєте у двері й голосно, на весь коридор, погрожуєте. Так само, як колись давно, коли обходили маршрутом збирача плати в Ітікаві.

Здавалось, ніби атмосферний тиск у палаті ледь-ледь змінився. Крізь навстіж розчинене вікно не долинав жоден звук. Тільки іноді, ніби щось згадавши, цвірінькали горобці.

— Зараз у моїй квартирі в Токіо перебуває дівчина. Зовсім не коханка. Просто через деякі обставини вона знайшла собі в мене тимчасовий притулок. І вона мені розповіла про збирача плати «NHK», що приходив кілька днів тому. Про те, що він говорив і робив, стукаючи в двері. Як не дивно, таким самим способом, як ви це робили колись. Те, що вона почула, збігається з тим, що я пам'ятаю. З тими виразами, які я, якби була змога, хотів забути. І я подумав, що той збирач плати — часом не ви самі? Чи, може, я помиляюся?

Тенґо на півхвилини замовк. Однак батько навіть не ворухнув віями.

— Я хочу тільки одного: щоб ви більше не стукали у двері. Телевізора я не маю. І дні, коли ми удвох збирали плату, скінчилися в далекому минулому. Щодо цього ми вже дійшли згоди. У присутності вчительки. Я не можу пригадати її прізвища, але вона була керівником мого класу. Маленького зросту, в окулярах. Пам'ятаєте? Тому я не хочу, щоб ви стукали у двері. І не лише в мої. Але також інших людей. Ви вже не збирач плати «NHK» і не маєте права таким способом лякати людей.

Тенґо встав зі стільця й, підійшовши до вікна, виглянув за вікно. Уздовж узлісся проходив, спираючись на палицю, дідок у грубому светрі. Мабуть, прогулювався. Він був сивий, невисокого зросту, але з доброю поставою. І тільки ходу мав невпевнену. Ішов крок за кроком, насилу пригадуючи забуту ходу. Якийсь час Тенґо стежив за ним. Дідок поволі перетнув двір й, звернувши за ріг будівлі, зник. Здавалось, що до самого кінця він не міг пригадати, як треба ходити. Тенґо обернувся до батька.

— Я вам ні в чому не дорікаю. Ви маєте право посилати свою свідомість куди завгодно. У вас своє життя і власна свідомість. Ви здійснюєте те, що самі вважаєте правильним. І я не маю права пхати туди свого носа. Але ж ви більше не є збирачем плати «NHK», a тому не годиться ним прикидатися. З цього не буде жодної користі.