Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Аомаме задумалася.

— Я не уявляю собі, що означає мати власну дитину, бо батьки відмовилися від мене малої. І не маю для себе правильного зразка.

— І все-таки ви збираєтеся привести свою дитину в цей світ. Світ, переповнений суперечностями й насильством.

— Бо я хочу любові, — сказала Аомаме. — Однак не до власної дитини. Такого рівня любові я ще не досягла.

— Але ж дитина причетна до цієї любові.

— Можливо. В якійсь формі.

— А якщо ви прорахуєтеся і дитина виявиться непричетною до любові, якої ви жадаєте, то вона почуватиметься ображеною. Як ми самі.

— Це можливо. Але я відчуваю, що так не станеться. Інтуїтивно.

— Я поважаю інтуїцію, — сказав Тамару. — Однак якщо людина народилася, то може жити лише як носій моралі. Це варто добре запам'ятати.

— Хто це сказав?

— Вітґенштейн. [12] Людвіг Вітґенштейн (1889–1951) — австрійсько-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії.

— Запам'ятаю, — сказала Аомаме. — Якщо ваша дитина народилася, то скільки років їй зараз сповнилося?

Тамару прикинув у голові.

— Сімнадцять.

— Сімнадцять, — повторила Аомаме й уявила собі сімнадцятирічну дівчину як носія моралі.

— Про нашу розмову я розповім мадам, — сказав Тамару. — Вона хотіла поговорити безпосередньо з вами. Але, як я вже неодноразово казав, з міркувань безпеки я був проти цього. Хоча я вжив запобіжних технічних заходів, телефон — досить небезпечний засіб спілкування.

— Зрозуміло.

— Але вона глибоко цікавиться перебігом подій і переживає за вас.

— Я знаю. Дякую.

— Ви зробите розумно, якщо довірятимете їй і прислухаєтеся до її порад. Вона — дуже кмітлива людина.

— Звичайно, — відповіла Аомаме.

«Та попри це мені треба вдосконалювати свою свідомість і самій захищатися, — подумала Аомаме. — Господиня садиби в Адзабу — справді дуже кмітлива людина. З великою реальною силою. Але дечого вона не знає. Скажімо, того, за яким принципом рухається світ 1Q84 року. І, напевне, не помічає, що на небі два Місяці».

Поклавши телефонну слухавку, Аомаме лягла на диван і проспала з півгодини. Коротким глибоким сном. Їй снився порожній простір. В цьому просторі вона щось думала. І в білісінькому блокноті писала невидимим чорнилом. А коли прокинулася, то мала перед очима навдивовижу ясний образ. «Я народжу дитину. Вона щасливо прийде в цей світ. За визначенням Тамару, як носій моралі».

Приклавши долоню до низу живота, Аомаме прислухалася. Але все ще нічого не почула. Поки що.

Після сніданку Тенґо скупався у ванні під душем. Помив голову й поголився. Переодягнувся у випрану й висушену білизну. Потім, вийшовши з дому, купив ранкову газету у пристанційному кіоску, зайшов у найближчу кав'ярню й випив гарячої чорної кави.

У газеті не знайшов повідомлень про події, які могли привернути його увагу. Принаймні, переглянувши сьогоднішню газету, він відчув, що світ — досить нудне й нецікаве місце. Здавалось, що читає не сьогоднішню, а тижневої давності газету. Тенґо згорнув газету і глянув на годинник. Була дев'ята з половиною, а відвідувачів пускали до оздоровниці о десятій.

Збиратися додому було просто. Він узагалі не мав великого багажу. Всього-на-всього переміну білизни й одягу, речі туалету й в'язку паперу. Все вміщалося у сумку через плече з парусини. Закинувши її через плече, Тенґо розплатився за перебування в готелі й від станції на автобусі приїхав до оздоровниці. Був уже початок зими. Цього ранку майже ніхто не прямував до морського берега. На зупинці перед оздоровницею з автобуса зійшов лише він.

У фойє оздоровниці, як завжди, він вписав у журнал відвідувачів дату й прізвище. За конторкою сиділа молода медсестра, яку він нечасто бачив. Вона, з надзвичайно тонкими й довгими руками й ногами, зустрівши його усмішкою, скидалася на доброго павука, що показував дорогу в лісі. Медсестри Тамури в окулярах, що завжди тут сиділа, цього ранку не було. Однак Тенґо трохи полегшено зітхнув. Боявся, щоб вона не сказала чогось багатозначного з того приводу, що вчора ввечері він провів додому Кумі Адаті. Не було видно також медсестри Омури, що встромляла кулькову ручку в зібране догори волосся. Можливо, вони безслідно провалилися крізь землю. Як три відьми у п'єсі «Макбет».

Звісно, такого не могло статися. У Кумі Адаті сьогодні вихідний день, а дві інші казали, що, як звичайно, підуть на роботу. Може, сьогодні вони випадково працюють деінде.