Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Останній раз Тенґо розмовляв з ним наприкінці вересня. Коротко, по телефону. Після того від нього не було жодної вістки, не дзвонив і сам Тенґо. А в кінці серпня Комацу зник на три тижні, тільки недоладно пояснивши видавництву по телефону, що, мовляв, занедужав і хотів би трохи перепочити. Майже пропав безвісти. Ясна річ, колеги звернули увагу на його зникнення, але не сприймали це надто серйозно. Комацу від природи був химерною людиною, що головно керувалася тільки власною вигодою. І за якийсь час, напевне, повернеться на роботу з таким виразом обличчя, ніби й нічого не сталося.

Звісно, в такій організації, як видавництво, подібна свавільна поведінка не схвалювалася. Але в його випадку знаходився хтось з колег, який примудрявся завадити появі неприємних наслідків. І зовсім не тому, що Комацу мав авторитет, а через те, що чомусь завжди траплялася серед колег великодушна людина, яка витягувала його з халепи. Та й начальство іноді дивилося на його вчинки крізь пальці.

Самозакоханий, нездатний до компромісів і зухвалий, він, однак, був завзятим у роботі й тепер сам керував проектом, пов'язаним з випуском у світ бестселера «Повітряна личинка». Тож його так просто не можна було звільнити.

Як і сподівався Тенґо, Комацу одного дня, без попередження, з'явився у видавництві й, особливо нічого не пояснюючи, без ніяких вибачень, узявся до роботи.

— То Комацу-сан уже здоровий? — запитав Тенґо знайомого редактора.

— Ага, при повному здоров'ї, — відповів той. — Але, здається, став ще мовчазнішим, ніж колись.

— Став мовчазнішим?

— Так би мовити, ще менш товариським.

— А він справді був занедужав?

— Цього я не знаю, — недбало відповів редактор. — Він так казав. Доводиться йому вірити. Добре, що, на щастя, вернувся і сумлінно розгрібає кучугури нагромаджених справ. Поки він кудись зник, випали й нам деякі неприємності, пов'язані з «Повітряною личинкою».

— До речі, якщо вже мова зайшла про «Повітряну личинку», то чи з'ясувалася історія зникнення Фукаері?

— Ніяк не з'ясувалася. Залишилася на одному місці. Не видно жодного прогресу — зовсім незрозуміло, де юна авторка. Всі, хто мав до неї стосунок, розгублені.

— Останнім часом у газетах, які я читав, не видно статей на цю тему.

— ЗМІ цілком перестали цікавитися нею або тримаються подалі. Не видно й чітких заходів поліції. Подробиці запитай у Комацу-сана. Тільки, як я вже казав, він став трохи мовчазнішим. Так би мовити, чомусь зовсім несхожим на себе самого. Втратив самовпевненість і часто наодинці задумується — може, заглиблюється у свою душу. Став прискіпливим. Іноді, здається, не помічає оточуючих людей. Схоже, ніби опинився в якійсь ямі.

— Заглиблюється у свою душу, — повторив Тенґо.

— Гадаю, все зрозумієш, як сам з ним поговориш. Подякувавши, Тенґо поклав слухавку.

За кілька днів, надвечір, Тенґо подзвонив Комацу. Застав його у видавництві. Як і казав знайомий редактор, Комацу говорив не так, як завжди. Зазвичай говорив безперервно, а от цього разу якось мляво — так, що здавалося, ніби безперестанку думає одночасно й про щось інше. «Невже його щось мучить?» — подумав Тенґо. У всякому разі, це вже не був колишній холоднокровний Комацу, який ніколи не порушував власного стилю та ритму й ніколи виразом обличчя не видавав, що має якийсь клопіт або труднощі.

— Ваше здоров'я вже поліпшилося? — спитав Тенґо.

— Яке здоров'я?

— А хіба ви не були занедужали й довго не приходили на роботу?

— Так, це правда, — ніби згадавши, відповів Комацу. Запала коротка мовчанка. — Вже все гаразд. Про це ще поговоримо якось найближчим часом. Наразі я ще не можу як слід розповісти.

«Якось найближчим часом», — подумав Тенґо. У манері говорити Комацу вчувалася якась дивна інтонація, якій не вистачало належної близькості. Висловлені слова здавалися пласкими, неглибокими.

Цього разу Тенґо сам у відповідний момент закінчив розмову. Про «Повітряну личинку» й Фукаері навмисне не згадав. Бо в настрої Комацу помітив, що той хоче уникнути розмови на таку тему. Зрештою, хіба досі він лише один раз казав, що не може чогось як слід розповісти?

У всякому разі, це була остання розмова з Комацу. Вона відбулася наприкінці вересня. Після того збігло понад два місяці. За звичай Комацу полюбляв довго розмовляти по телефону. Звісно, вибирав співрозмовника, але мав схильність за розмовою відразу обговорювати ідеї, що виникли в голові. И заради цього Тенґо виконував, так би мовити, роль стіни, від якої відбивається тенісний м'ячик. Коли в Комацу з являлося бажання, він навіть знічев'я постійно дзвонив Тенґо. Загалом у несподіваний час. Коли ж не мав бажання, дуже довго по телефону не говорив. Та от понад два місяці мовчанки — такий випадок траплявся рідко.