Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

— Живий опис, правда? — сказала медсестра. — Перед очима постає реальна картина.

— Ага.

— І голос ваш гарний. Глибокий, сповнений почуття. Схоже, що ви маєте схильність до декламування.

— Дякую.

Все ще сидячи на стільці, медсестра на якийсь час заплющила очі й тихо дихала. Наче перебувала в полоні тексту. Було видно, як у ритмі з диханням піднімалися та опускалися опуклості на її грудях під білим халатом. Дивлячись на це, Тенґо згадав заміжню подругу. Як у п'ятницю пополудні роздягав її і торкався пальцями її затверділих сосків Згадав її глибоке дихання й вологе лоно. Як за вікном тихо сіявся дощ, а вона у своїх долонях зважувала його яєчка Однак цей спогад не збуджував статевої жаги. Всі картини й відчуття залишалися в туманній далині, ніби вкриті тонкою плівкою.

Незабаром медсестра розплющила очі й глянула на Тенґо так, немов бачила все, про що він думав. Але вона його не осуджувала, а, все ще легко всміхаючись, підвелась і подивилася на нього зверху.

— Вже час іти, — сказала вона й, перевіривши, що кулькова ручка стримить у волоссі, різко обернулась і вийшла з палати.

Зазвичай Тенґо телефонував Фукаері надвечір. І щоразу вона казала, що за день нічого не сталося. Що кілька разів дзвонив телефон, але вона, мовляв, як вони домовилися, не брала слухавки. «От і добре, — хвалив Тенґо. — Нехай дзвонить, скільки йому заманеться».

А от коли сам їй телефонував, то, як правило, після трьох гудків клав слухавку, а тоді передзвонював. Однак цієї домовленості Фукаері не дотримувалася. Часто за першим дзвінком брала слухавку.

— Погано, якщо не дотримуєшся домовленості, — щоразу зауважував Тенґо.

— Мені й так ясно, — відповідала вона.

— Ясно, що це я телефоную?

— На інші дзвінки я не підходжу до телефону.

«Зрештою, така річ можлива, — подумав Тенґо. — Я сам чомусь упізнаю, що дзвонить саме Комацу. Тоді дзвінок дзеленчить квапливо й нервово. Так, ніби кінчики пальців вистукують по поверхні стола. Але це лише здогад. Бо не беру слухавки з цілковитою певністю».

Дні Фукаері проходили так само одноманітно, як і в Тенґо. Вона сиділа дома, не потикаючись надвір ні на крок. Телевізора не було, книжок не читала. Їжі як слід не готувала. А тому поки що ходити за покупками не мала потреби.

— Не потребую їжі, бо не рухаюся, — сказала вона.

— Що ж ти сама щодня робиш?

— Думаю.

— Про що?

На це запитання вона не відповіла.

— Ворона прилетіла.

— Вона щодня один раз прилітає.

— Не один, а кілька разів прилітає, — сказала дівчина.

— Та сама?

— Ага.

— А більше ніхто не приходив?

— Знову приходив чоловік з «NHK».

— Той самий, що й попереднього разу?

— Голосно казав, що Кавана-сан — злодій.

— Перед нашими дверима так кричав?

— Щоб сусіди чули.

Тенґо трохи задумався над сказаним.

— Не переймайся цим. Бо воно тебе не стосується і не завдасть шкоди.

— Сказав: «Знаю, що тут переховуєшся».

— Не бери собі цього до голови, — заспокоював Тенґо. — Нічого він не знає. Просто лякає вибраними навмання словами. Службовці «NHK» часто вдаються до таких хитрощів.

Тенґо не один раз бачив, як батько користувався подібним методом. У неділю пополудні в коридорі багатоквартирного будинку лунав його злий голос. Погрозливий і глузливий. Тенґо притиснув пальцями скроні. Спогади воскресали з різноманітними подробицями.

Ніби щось відчувши в мовчанці, Фукаері спитала:

— З вами все гаразд?

— Усе. Про чоловіка з «NHK» можеш забути.

— І ворона так казала.

— От і добре, — сказав Тенґо.

Після того, як на небі з'явилося два Місяці, а на батьковому ліжку — повітряна личинка, Тенґо ніщо вже не дивувало. То хіба є щось незвичне в тому, що цілими днями на підвіконні Фукаері обмінюється думками з воронами?

— Думаю побути тут ще трохи. До Токіо ще не можу повернутися. Ти не маєш нічого проти?

— Можете побути, скільки вам хочеться.

По цих словах Фукаері відразу поклала слухавку. Розмова вмить обірвалася. Так, ніби хтось розмахнувся наточеною сокирою й перетнув телефонну лінію.

Після того Тенґо набрав телефонний номер Комацу у видавництві. Однак не застав його на робочому місці. Казали, начебто він з'явився о першій пополудні на хвилину, потім зник, невідомо, де зараз і чи повернеться знову. У цьому не було нічого особливо дивного. Тенґо залишив телефонний номер оздоровниці й передав, що хотів би, якщо можна, поговорити з Комацу упродовж дня. Якби дав телефонний номер готелю, то мав би клопіт — Комацу міг би подзвонити й серед ночі.