Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Хотіла підійти до них навшпиньки і виглянути через вічко назовні. Перевірити, що за чоловік стоїть там. Але не могла встати зі стільця. Краще не робити нічого зайвого. Врешті-решт чоловік змириться і піде.

Та він, здається, надумав виголосити промову перед її дверима.

— Такаї-сан, перестаньте гратися в хованки. Я цього не люблю. Я й так страшно зайнятий. Такаї-сан, ви, напевне, дивитеся телевізор. А кожна людина мусить за це платити. Може, вам це й не подобається, але так визначено законом. Хто не платить, вважається злодієм. Такаї-сан, ви, гадаю, не хочете, щоб до вас ставилися, як до злодія. Мешкаєте в такому чудовому будинку, тож, напевне, можете заплатити, правда? Мабуть, і вам буде неприємно, коли про це заявити вголос перед усіма сусідами.

За звичайних умов Аомаме не цікавилася б, що може заявити збирач абонентної плати. Але ж зараз вона переховувалась й уникала людей. Було небажаним, щоб її квартира привернула до себе увагу сторонніх людей. Однак що робити, не знала. Лише, затамувавши подих, чекала, коли цей чоловік забереться звідси.

— Такаї-сан, вибачте за настирливість, але я знаю, що ви дома й уважно прислухаєтеся. І думаєте, чому я без кінця галасую перед вашими дверима. Бо мені дуже не подобається, коли хтось прикидається, що його нема дома. Хіба така поведінка не видає вашу нерішучість? Невже ви не могли б відчинити дверей і просто сказати мені, що не хочете платити? Так було б краще і для вас, і для мене. Тоді принаймні відбулася б розмова. А от прикидатися, що вас нема дома, негарно. Ховаєтеся в темному закутку, як жадібна миша. Нишком виходите надвір, коли людей не видно. Нікудишній спосіб життя!

«Чоловік бреше, — подумала Аомаме. — Певне, навмання каже, що в квартирі хтось є. Я не подаю жодного звуку й тихо дихаю. Його справжня мета — залякати навколишніх пожильців галасом перед будь-якими дверима. Намагається переконати їх, що краще заплатити, ніж вислуховувати його промову перед своїми дверима. Можливо, він усюди робить так само й цим досягає свого результату».

— Такаї-сан, мабуть, я завдаю вам неприємностей. Я добре розумію, що саме так ви думаєте. Це правда, я таки неприємна людина. Сам знаю. Але ж, Такаї-сан, добра людина не може бути збирачем абонентної плати. Запитаєте, чому? Бо в суспільстві багато людей, які вирішили не платити. І щоб від них отримати плату, ніколи не можна бути добрим. Я був би радий сказати: «Я добре розумію, що не хочете платити. Вибачте, що потурбував», — і в доброму гуморі піти геть. Але так не годиться. Адже збирати плату — це мій службовий обов'язок і, крім того, я особисто не можу звикнути, коли прикидаються, що їх нема дома.

По цих словах чоловік зробив паузу. Після того поспіль разів десять постукав.

— Такаї-сан, вам ще не набридло? Ви не вважаєте себе справжнім злодієм? Добре-добре подумайте. Ідеться не про цю мізерну суму грошей, якої вистачило б на скромну вечерю в тутешньому сімейному ресторані. Якщо ви її сплатите, вас не вважатимуть злодієм. Голосно не обзиватимуть і не стукатимуть уперто в двері. Такаї-сан, я знаю, що ви ховаєтеся за цими дверима. Думаєте там без кінця ховатись і втекти. Гаразд, ховайтесь. Тільки хоч би як ви затамували подих, хтось обов'язково прийде і знайде вас. Хитрість не може тривати вічно. Подумайте. Набагато бідніші за вас люди в Японії щомісяця самовіддано сплачують абонентну плату. Ваша поведінка неправильна.

Як порахувала Аомаме, чоловік постукав п'ятнадцять разів.

— Такаї-сан, я зрозумів. Видно, ви досить уперта людина. Гаразд. Сьогодні я вас залишу. Бо не можу без кінця вмовляти лише вас. Але я ще прийду, Такаї-сан! Якщо я одного разу щось вирішив, то так просто від цього не відмовлюся. І не люблю, коли прикидаються, що їх нема дома. Ще навідаюсь. І знову стукатиму в двері. Стукатиму, поки всі люди не почують цього стуку. Обіцяю. Такою буде угода між вами і мною. Не заперечуєте? Ну, то до найближчої зустрічі!

Кроків чоловіка Аомаме не почула, бо, напевне, його взуття було з гумовими підошвами. Вона почекала п'ять хвилин. Затаївши подих, не спускала очей з дверей. У коридорі стало тихо — ані шелесь. Аомаме підійшла навшпиньки до дверей і рішуче глянула у вічко. Там не було ні душі.

Вона поставила запобіжник. Кілька разів глибоко дихнула й заспокоїла серце. Запалила газ, скип'ятила воду і випила зеленого чаю. «Це звичайний збирач абонентної плати «NHK», — переконувала вона себе. Однак в його голосі було щось зле й хворобливе. Проте Аомаме не могла визначити, чи його слова були спрямовані до неї особисто, чи до уявного чоловіка з прізвищем Такаї. Хрипкий голос і настирливий стукіт непрошеного гостя залишили по собі неприємний осад. Ніби щось липке причепилося до відкритих ділянок шкіри.