Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

їй було тяжко, вставши рано, переодягатися, щоб іти до школи. Від напруження в неї часто наставав розлад шлунка й іноді нудило. Була гарячка, боліла голова й німіли руки та ноги. А проте вона ні разу не пропустила шкільних занять. Бо якби пропустила один день, то, напевне, захотіла б пропустити ще кілька днів, а тоді взагалі відхотіла б одвідувати школу. Це означало б, що програла однокласникам і вчителям. Якби її не стало в класі, всі вони, мабуть, полегшено зітхнули б. Та Аомаме не хотіла дати їм такого полегшення. А тому, хоч як було прикро, понад силу вирушала до школи. І, зціпивши зуби, терпеливо мовчала.

Її теперішнє перебування у квартирі багатоповерхового будинку, навіть на самоті, порівняно з тодішнім жорстоким становищем, не було обтяжливим. Зберігати мовчанку, залишаючись самій у квартирі, здавалося їй набагато легшим і природнішим, ніж серед загального радісного людського гамору. Вона мала що читати. Тож узялася до Пруста, якого подарував їй Тамару. Однак стежила, щоб прочитати за день не більше, ніж двадцять сторінок. Буквально слово за словом, за певний час, тільки двадцять. Прочитавши таку порцію, брала в руки іншу книжку. А перед сном обов'язково прочитувала кілька сторінок «Повітряної личинки». Бо її текст, який писав Тенґо, був для неї посібником для життя 1Q84 року.

Слухала й музику. Касети класичної музики, які господиня з Адзабу прислала в картонній коробці. Її різноманітні види й форми — симфонії Малера, камерні твори Гайдна, музику Баха для клавесина й органа. Серед них була й «Симфонієта» Яначека. Щодня під її звуки Аомаме мовчки виконувала силові вправи.

Поступово наставала пізня осінь. Аомаме мала таке відчуття, ніби з кожним днем її тіло стає прозорішим. І намагалась якомога менше думати. Та, ясна річ, зовсім ні про що не думати не могла. Порожнечу завжди щось заповнювало. Однак принаймні тепер вона не відчувала потреби когось ненавидіти. Ні однокласників, ані вчителів… Не була вже безпорадною дитиною, якій силоміць нав'язують віру. Не потребувала ненавидіти чоловіків, які завдають жінкам побоїв. Гнів, який досі, ніби приплив, закипав у її організмі — схожий на шалене бажання ні з того ні з сього вдарити в стіну перед очима — непомітно кудись зник. І невідомо чому більше не повертався. Це втішило Аомаме. Вона більше нікому не хотіла завдавати удару. Як і собі.

Коли вночі не могла заснути, думала про Тамакі Оцуку й Аюмі Накано. Заплющивши очі, яскраво згадувала, як обіймала їх. В обох було м'яке, чудове й тепле тіло. Ніжне, загадкове. У ньому кружляла свіжа кров і рівномірно, благодатно калатало серце. Чулося зітхання й хихотіння. Тонкі пучки пальців, тверді соски, гладкі стегна… Та їх уже немає на цьому світі.

Безшумно й непомітно, мов темна м'яка вода, душу Аомаме заполонив смуток. І тоді з усієї сили вона перемикала свої спогади на Тенґо. Зосередившись, згадувала, як в аудиторії після уроків упродовж однієї миті стискала його, десятирічного, руку. І ця мить викликала в її мозку образ тридцятирічного Тенґо, що перебував на дитячій гірці. Вона уявила собі, як дужі руки його, дорослого, стискають її в обіймах.

Він майже був на відстані простягненої руки. «І наступної миті я могла його торкнутися», — подумала Аомаме. Вона заплющила очі й занурилася думками в таку можливість. Усім серцем віддалася мрії.

«Та якщо я зможу з ним зустрітися, то що маю робити?» — тремтіла Аомаме. Коли не існувало реальної точки дотику до нього, все було набагато простішим. Зустрітися з дорослим Тенґо залишалося тільки мрією, всього-на-всього абстрактною гіпотезою. А от тепер, коли вона побачила справжню постать Тенґо, його існування стало чимось украй потрібним і важливим. Аомаме будь-що хотіла з ним знову побачитися. Опинитися в його обіймах і зазнати щедрої ласки. Від самої думки, що це може не здійснитися, її душа й тіло, здавалось, от-от покинуть одне одного.

«Можливо, перед рекламним щитом з тигром фірми «Ессо» мені треба було пустити собі в голову кулю калібру дев'ять міліметрів?» — згадувала Аомаме. А якби була натиснула гашетку, то, напевне, не залишилася б живою і не віддавалася б таким болісним роздумам. Однак вона ніяк не могла натиснути гашетку. Почула голос. Хтось здалека називав її прізвище. Коли в її голові спалахнула думка, що, може, ще раз удасться зустріти Тенґо, вона вже не могла вкоротити собі життя. Навіть якби завдяки цьому, як казав лідер, Тенґо не загрожувала б небезпека, іншої дороги вона не могла вибрати. В цьому був такий сильний струмінь прагнення жити, що виходив за межі будь-якої логіки. «В результаті я запалилася нестримною жагою до Тенґо, — подумала Аомаме, — передчуттям безперервної спраги й відчаю». І це, як збагнула вона, надавало сенсу її подальшому життю. Надія стає для людини двигуном і метою життя. Без неї вона не може жити. Це чимось схоже на кидання монети. Якою стороною монета випаде, невідомо, поки не опиниться на землі. Від самої думки про це серце стискається так сильно, ніби всі кістки в тілі скриплять і зойкають.