Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

— Дякую, що ви пішли разом зі мною, — сказав Тенґо після тривалої мовчанки.

Кумі Адаті простягла руку й поклала її на його руку.

— Бо одному важко. Краще, щоб хтось був поруч. От у чому річ.

— Можливо, що так, — погодився Тенґо.

— Смерть людини, за будь-яких обставин, — страшна подія. Бо у світі утворюється ще одна яма. Нам треба ставитися до неї правильно, з повагою. Бо інакше яма не закриється.

Тенґо кивнув.

— Яму не можна залишати відкритою, — сказала Кумі Адаті. — Бо в неї може хтось упасти.

— Але іноді померла людина забирає із собою таємниці, — сказав Тенґо. — І коли яму закривають, таємниці так і залишаються таємницями.

— Я думаю, що так і треба.

— Чому?

— Якщо померла людина їх забрала, то це означає, що їх не можна було залишати.

— Чому не можна було залишати?

Кумі Адаті відпустила руку Тенґо й глянула йому прямо в очі.

— Напевне, в них було щось таке, що точно зрозуміти могла тільки померла людина. Чого вона не зуміла б пояснити словами протягом тривалого часу. Вона мусила тримати їх тільки при собі. Як дорогоцінні особисті речі.

Тенґо мовчки дивився на сонячний кружок під ногами на підлозі з лінолеуму, що тьмяно відсвічував. Перед кружком видніли зношені м'які шкіряні черевики Тенґо й простенькі чорні туфлі-човники Кумі Адаті. Вони були поблизу, але скидалися на картину, побачену вдалині, за кілька кілометрів звідси.

— А у вас, Тенґо-кун, є щось таке, чого ви не можете комусь пояснити, чи ні?

— Можливо, є, — відповів Тенґо.

Медсестра мовчки схрестила свої стрункі ноги в чорних панчохах.

— Ти казала, що раніше помирала, правда? — спитав Тенґо.

— Так, одного разу померла. Самотньої ночі, коли падав холодний дощ.

— І ти пам'ятаєш, як це сталося?

— Ага, пам'ятаю. Бо часто бачу це уві сні. В цілком реалістичному, завжди однаковому. Не сумніваюся, що так було насправді.

— Може, це реінкарнація?

— Реінкарнація?

— Ну, перевтілення. Переселення душі.

Кумі Адаті над цим задумалася.

— Невже? Можливо, що так. А може, ні.

— І тебе після смерті так само спалили?

Вона захитала головою.

— Я цього не пам'ятаю. Бо це сталося після смерті. Я тільки пригадую, що вмерла. Хтось мене душив за горло. Незнайомий чоловік, якого я ніколи не бачила.

— Його обличчя пам'ятаєш?

— Звичайно. Я ж бачила його не один раз у сні. Якби зустріла на вулиці, відразу впізнала б.

— Якби справді зустріла на вулиці, то що робила б?

Кумі Адаті потерла ніс пучкою пальця. Ніби перевіряла, чи ніс ще на своєму місці.

— Я сама про це не один раз думала. Що робила б, якби справді зустріла на вулиці? Можливо, втекла б. Або, може, крадькома стежила б за ним. Наперед годі сказати.

— Навіщо стежила б?

— Не знаю. Може, той чоловік володіє якоюсь важливою таємницею про мене. Якби пощастило, може, відкрила б її.

— Яку таємницю?

— Наприклад, чого я тут.

— Але ж той чоловік одного разу начебто вбив тебе.

— Можливо. — Медсестра злегка стулила губи. — В цьому є небезпека. Звісно, я це добре розумію. Мабуть, найкраще — це кудись тікати. Однак імовірна таємниця так мене вабить, що не можу дати собі ради. Так само кіт, якщо бачить темний вхід, не може туди не заглянути.

Коли скінчилася кремація, разом з Кумі Адаті Тенґо забрав батькові кістки й поклав у маленьку урну. Тримаючи урну в руках, він не знав, що з нею робити. Залишити де-небудь не годилося. Розгублений Тенґо, все ще з урною, разом з медсестрою їхав на таксі до станції.

— Решту дрібних справ я сама як слід залагоджу, — сказала Кумі Адаті в таксі. Потім, трохи подумавши, додала: — Якщо ви не проти, поставлю урну в склеп.

Почувши ці слова, Тенґо здивувався.

— А ви зможете це зробити?

— Чому ж ні? Зможу, — відповіла медсестра. — Бо трапляються навіть випадки, коли на похорон ніхто з рідні не приїжджає.

— Ти мені дуже допомогла б, якби так зробила, — сказав Тенґо. І трохи відчув докори сумління, але, правду кажучи, полегшено зітхнув, коли передав урну медсестрі. «Я більше не побачу цих кісток, — подумав він тоді. — Залишиться тільки пам'ять. Але й вона колись розвіється, як порох».

— Я тутешня, а тому майже з усім можу дати собі раду. Тож вам, Тенґо-кун, краще негайно повертатися до Токіо. Звісно, ми вас любимо, але вам не варто залишатися тут надовго.

«Покинути "Котяче місто"», — подумав він.

— Щиро дякую за все, — сказав Тенґо.

— Тенґо-кун, можна висловити вам одне застереження? Хоча насправді це не застереження.