Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Аомаме повернулася у спальню й, скинувши халат, залізла в ліжко. Лягла горілиць і, приклавши руку до низу живота, знову відчула під долонею тепло. Її тривога вже зникла. Вагання не було. «Я мушу бути ще сильнішою, — подумала вона. — Душею і тілом водночас». Невдовзі тихо, немов клубок диму, до неї прийшов сон й огорнув її з усіх боків. На небі все ще пливли два Місяці.

Батькові останки, в акуратно випрасуваній уніформі збирача абонентної плати «NHK», поклали в простеньку, можливо, навіть найдешевшу, домовину. Справді непривабливу, ніби перероблену з коробки з-під бісквітів. Небіжчик був невисокого зросту, але вздовж домовини майже не залишалося вільного місця. Зроблена з фанери, вона була без жодного оздоблення. «Ви не заперечуєте проти такої домовини?» — несміливо запитав розпорядник фірми ритуальних послуг. Тенґо відповів, що не заперечує. Цю домовину в каталозі вибрав й оплатив сам батько. Якщо покійник не мав щодо неї заперечення, то й Тенґо не заперечував.

Батько, який лежав у скромній домовині в уніформі збирача абонентної плати «NHK», не скидався на мертвого. Здавалось, ніби просто трохи перепочиває під час робочої перерви. І от зараз прокинеться, надіне на голову шапку й піде збирати решту абонентної плати. Емблема «NHK», пришита на уніформі, наче була частиною його шкіри. Він прийшов у цей світ в уніформі і в ній згорить у крематорії. Дивлячись на нього зараз, Тенґо не міг пригадати на батькові ніякого іншого одягу, крім цього. Він згорить у вогні, як воїни в панцирі, що виступають у музичній драмі Вагнера.

У вівторок уранці на очах у Тенґо й Кумі Адаті домовину закрили віком, яке прибили цвяхами. Після того поклали на катафалк — надзвичайно практичний фургон фірми «Тойота», яким перевозили останки батька з оздоровниці до фірми ритуальних послуг. Тільки тепер ліжко на коліщатках змінилося домовиною. Напевне, це був найдешевший катафалк. Зовсім без нічого величавого. Не лунала й музика з опери «Сутінки богів». Однак Тенґо не знаходив причин для заперечення стосовно форми катафалку. Здається, і Кумі Адаті цим не переймалася. Це був лише транспортний засіб. Найголовніше, що людина зникала з цього світу, а люди, яких вона залишала, мали закарбувати собі цей факт у душі. Тенґо і медсестра сіли в таксі й поїхали вслід за катафалком.

Крематорій розміщувався неглибоко в горах, осторонь від дороги вздовж морського узбережжя. Порівняно нова будівля, позбавлена найменшої індивідуальності, вона скидалася не на крематорій, а на якийсь завод або державну установу. І тільки гарний, старанно доглянутий двір і високий димар, що врочисто здіймався в небо, давали зрозуміти, що в неї особливе призначення. Цього дня, видно, крематорій не був переповнений, а тому домовину піднесли до високотемпературної печі, не гаючи часу. Коли домовина поволі зникла в печі, зачинилися дверцята, схожі на люк підводного човна. Немолодий службовець у рукавицях вклонився Тенґо й натиснув кнопку запалювання. Кумі Адаті склала докупи долоні перед замкнутими дверцятами печі. Наслідуючи її, Тенґо зробив так само.

Майже годину, поки закінчилася кремація, Тенґо й Кумі Адаті провели в кімнаті відпочинку. Медсестра купила в торговельному автоматі дві банки теплої кави, яку вони мовчки випили. Сиділи поруч на лавці, перед якою відкривалося велике вікно. За вікном простягався двір, устелений зів'ялою травою, з безлистими деревами. На гілці видніли дві чорні пташки невідомої назви. Невеличкі, але з довгими хвостами, вони пронизливо кричали. І тоді задирали свої хвости. Над деревами висіло блакитне, без жодної хмаринки, зимове небо. Поверх короткої чорної сукні на Кумі Адаті було кремове пальто з вовняної байки. Тенґо одягнув темно-сірий піджак з тканини «ялинкою» поверх чорного светра з круглим вирізом. На ногах мав темно-брунатні м'які шкіряні черевики. Це був найофіційніший одяг з тих, що він мав.

— І мого батька тут спалили, — сказала Кумі Адаті. — Усі присутні безперестанку курили. Тому здавалося, ніби під стелею висить хмара. Бо, що не кажи, майже всі його товариші були рибалками.

Тенґо уявив собі цю картину. Гурт засмаглих людей, у незвичних чорних костюмах, раз у раз пихкають сигаретами. І сумують за товаришем, померлим від раку легенів. Однак зараз у кімнаті відпочинку тільки вони двоє — Тенґо й Кумі Адаті. Навколо панувала цілковита тиша. Ніщо її не порушувало, хіба що іноді пронизливий пташиний крик. Не було чути ні музики, ні людських голосів. Сонце посилало на землю своє лагідне проміння, яке, проникаючи крізь вікно в кімнату, утворювало під їхніми ногами мовчазний сонячний кружок. Час спливав повільно, як вода при наближенні до гирла річки.