Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

«Та це ще не все, — подумала Аомаме. — Це ще не все.

Я потрапила сюди не просто з чужої волі, без власного бажання. Звичайно, щось із чужої волі в цьому є. Та водночас я сама вибрала це місце.

Я перебуваю тут із власної волі».

У цьому вона не сумнівалася.

«І причина, чому я тут, зрозуміла. Вона тільки одна. Бажання зустрітись і з'єднатися з Тенґо, — міркувала Аомаме. — Це — єдина причина мого перебування в цьому світі. Та ні, навпаки — це єдина причина того, що цей світ у мені існує. А можливо, ідеться про взаємне відображення у двох дзеркалах, поставлених одне напроти одного. Я — частина цього світу, а сам світ — частина мене самої».

Ясна річ, Аомаме не могла знати, твір з яким сюжетом тепер писав Тенґо. Можливо, в тому світі два Місяці на небі. Може, в ньому з'являються і зникають карлики. Щонайбільше вона могла так припускати. Але розуміла, що цей твір одночасно його та» У.

Вона це зрозуміла, коли повторно прочитала сцену, в якій дівчина, головний персонаж оповідання, разом з карликами щоночі в погребі сплітала повітряну личинку. Слідкуючи очима за докладним і яскравим описом, Аомаме відчувала щось тепле внизу живота. Відчувала чарівне, незглибиме тепло. Його джерело було маленьким, але з вагомим осердям. Вона легко здогадувалася, що це за джерело й що означає виділення тепла. Це — її маленьке створіння. Воно виділяє тепло, реагуючи на картину того, як дівчина, головний персонаж оповідання, разом з карликами створює повітряну личинку.

Аомаме поклала книжку на стіл, відстебнула ґудзик піжами й приклала долоню до живота. Долоня відчула тепло. Здавалось, ніби там навіть ледь-ледь видніє рожеве світло. Аомаме погасила лампу й, напруживши в темряві зір, не відривала погляду від живота під долонею. Від майже непомітного випромінювання. Але, безсумнівно, там було світло. «Я — не самотня, — подумала Аомаме. — Ми зможемо зійтися докупи. Завдяки одночасному входженню в той самий художній твір.

І якщо цей твір не лише Тенґо, але водночас і мій, то я також зможу долучитися до написання його сюжету, — міркувала вона. — Напевне, зможу щось до нього додати або щось у ньому змінити. І найголовніше — зможу з власної волі визначити його закінчення. Хіба ні?»

Аомаме думала над такою можливістю.

Та як вона зможе це зробити?

Аомаме ще не знала як. Але була певна, що така можливість є. Поки що це лише теорія, якій бракує конкретики. Міцно стуливши губи, в повній темряві вона думала. Про надзвичайно важливе.

«Ми обоє — спільна команда. У новому творі я і Тенґо — така сама здібна команда, як Тенґо та Еріко Фукада при написанні «Повітряної личинки». Наша спільна воля або її підводна течія започатковує цей складний твір і просуває його вперед. Можливо, цієї роботи на поверхні не видно. А тому, навіть не побачившись, ми зможемо з'єднатися в одне ціле. З одного боку, ми пишемо художній твір, а з другого — твір рухає нами. Хіба це не так?

Проте залишається одне запитання. Дуже важливе.

Власне, що означає це маленьке створіння у творі, який ми пишемо? Яку роль воно виконує?

Це маленьке створіння сильно реагує на сцену, в якій карлики з дівчиною, головним персонажем оповідання, створюють повітряну личинку. В моєму лоні воно виділяє незначне, але відчутне на дотик тепло й випромінює тьмяне рожеве світло. Як повітряна личинка. Невже моє лоно виконує роль «повітряної личинки»? Невже я — мадза, а це маленьке створіння — моя доота? Невже до того, що я завагітніла без статевого акту, причетні карлики? Невже вони якимось спритним способом використали моє лоно як «повітряну личинку»? Може, вони скористалися мною, щоб створити для себе нову дооту?

Е ні, цього не може бути, — твердо заявила вона. — Це неможливо.

Як казав лідер, тепер карлики втратили свою активність. Унаслідок широкого розповсюдження «Повітряної личинки» вони наткнулися на перешкоду у своїх діях. Моя вагітність, напевне, була для них непомітною, недоступною для їхнього втручання. Тоді, власне, хто або яка сила зробили її можливою?»

Аомаме цього не знала.

Вона не сумнівалася лише в одному: що це маленьке створіння — безцінне життя, плід Тенґо та її. Аомаме ще раз приклала руку до низу живота. Ніжно натиснула на тьмяне рожеве світло, що ніби облямовувало його. І довго поширювала по всьому тілу тепло, яке відчувала під долонею. «Хоч би там що, я мушу оборонити це маленьке створіння, — вирішила вона в нічній темряві. — Не дозволю нікому викрасти його. Завдати йому шкоди. Ми захистимо й виростимо його».