Харуки Мураками - 1Q84. Книга третя

Аомаме приклала руку до живота. Він ще недостатньо роздувся. От чому вона не відчувала нудоти. Але вона знала, що всередині нього ховалося її маленьке створіння. «Можливо, — подумала вона, — вони відчайдушно хочуть не моєї смерті, а цього маленького створіння за те, що я вбила їхнього лідера. — Від такої думки вона затрусилася. — Будь-що я мушу зустрітися з Тенґо, — знову твердо вирішила вона. — Об'єднати свої сили з його й оборонити це маленьке створіння як щось найдорожче. Досі в житті я вже втратила багато чого. І лише цього нікому не віддам».

Забравшись у ліжко, Аомаме якийсь час читала книжку. Однак дрімота не приходила. Аомаме згорнула книжку і склала руки на животі, немов захищаючи його. Лежачи щокою на подушці, думала про обидва зимові Місяці у небі над парком. Про мадзу й дооту. Світло двох Місяців, перемішуючись, полоскало гілля безлистої дзелькви. Напевне, ось зараз Тамару роздумує, як вибратися з цього становища. Його голова працює на великій швидкості. Аомаме уявила собі, як він, насупивши брови, кінчиком кулькової ручки стукає об стіл. Згодом, ніби заколисана цим одноманітним безперервним ритмом, вона опинилася у м'яких обіймах сну.

Задзеленчав телефон. Цифри будильника сповіщали 2:05. Була ніч нового дня — понеділка. Звісно, навколо панувала темрява. Тенґо спокійно й міцно спав. Без жодного сновидіння.

Насамперед йому спало на думку, що дзвонить Фукаері. У таку недоречну пору робити це могла тільки вона. «Або Комацу», — наступної миті подумав він. Бо й ставлення Ко-мацу до часу не вкладалося в здоровий глузд. Але цей дзвінок начебто не належав йому. Взагалі звучав настирливо й по-діловому. Крім того, кілька годин тому Тенґо зустрічався з Комацу й про все докладно поговорив.

Ясна річ, був вибір — пустити повз вуха цей дзвінок і далі спати. Загалом Тенґо кортіло це зробити. Однак дзвінок, ніби виключаючи будь-яку іншу можливість, ні на мить не вгамовувався. Здавалось, деренчатиме до світанку. Тенґо встав з ліжка й, натикаючись на щось, підняв слухавку.

— Алло! — ледве повертаючи язиком, сказав він. Здавалось, ніби замість мозку голову заповнював заморожений салат. На світі є люди, які не знають, що салат не слід заморожувати. Бо коли потім його розморожують, він утрачає свій смак. Хоча кажуть, що, можливо, саме це — найкраща його якість.

Приклавши слухавку до вуха, Тенґо почув шум вітру. Примхливого вітру, що пролітає вузькою долиною між горами, злегка скуйовджуючи шерсть струнконогих оленів, які п'ють прозору воду, нахилившись над потоком. Та це не був шум вітру. А чиєсь дихання, збільшене апаратурою.

— Алло! — повторив Тенґо. Можливо, це хтось пустує. Або, може, телефонна лінія несправна.

— Алло! — озвався хтось незнайомим жіночим голосом. Не Фукаері. І не заміжня подруга.

— Алло! — сказав Тенґо. — Тенґо слухає.

— Тенґо-кун, — сказала співрозмовниця. Нарешті розмова начебто стала клеїтися. Але з ким, Тенґо не здогадувався.

— Хто ви?

— Кумі Адаті, — відповіла жінка.

— А-а, це ти? — здивувався Тенґо. Це була молода медсестра Кумі Адаті, що мешкала в будинку, з якого він чув крик сови. — Що сталося?

— Ви спали?

— Ага, — відповів Тенґо. — А ти?

Запитання було беззмістовним. Звісно, сонна людина не може дзвонити по телефону. І чого це він поставив таке дурне запитання? Мабуть, через те, що в його голові міститься заморожений салат.

— Я на роботі, — сказала вона. І відкашлялася. — Послухайте, Кавана-сан нещодавно помер.

— Кавана-сан помер, — нічого не розуміючи, повторив Тенґо. Невже хтось може повідомляти, що він, Тенґо, помер?

— Тенґо-кун, вашого батька не стало, — уточнила медсестра.

Тенґо беззмістовно переклав слухавку з правої руки в ліву.

— Не стало, — знову повторив він.

— Я дрімала в кімнаті відпочинку, коли після першої години пролунав дзвінок виклику, що був у палаті вашого батька. Я здивувалася, бо, будучи довгий час непритомним, він не міг подзвонити, але відразу побігла. Прибігла, та він уже не дихав. І серце перестало битися. Розбудила чергового лікаря, який надав невідкладну допомогу, однак вона була даремною.

— Отже, ти хочеш сказати, що батько натиснув на кнопку дзвінка?

— Можливо. Бо ніхто інший цього не зробив.

— Яка причина смерті? — спитав Тенґо.

— Я вам сама нічого не можу сказати. Але, здається, він не страждав. Обличчя було спокійнісіньким. Як би це сказати… складалося враження, ніби наприкінці осені в безвітряний день з дерева упав листок. Може, я погано висловилася?