Уже вели через двiр бiля загонiв. У загонi саме воли заборюкались — це старий пiдручний отих, що з ярмарку пригнали, б'і. I пригадалося Iльковi одразу, як ще сьогоднi гнiй возив ними на ниву. I гнiй — хiба тодi так пахнув, як зараз iз загонiв? А од клунi з ожередiв медяно пахла свiжа житня солома. Як стернi колись у давнинi, як ще пастушком… I бiля машини в це лiто пахло отак — носив солому. По якiйсь асоцiацiї згадалося — тодi ж пiд повiткою, як терли прядиво, як же вiн Зiньцi й наказував, щоб нiкому нi словечка. Немов передчував тодi, казав i це ж: "Узнають — уб'ють". Аж було боляче на Зiньку чи на кого — i сам не знав. I раптом кинувся вiд думки: "Та невже ж уб'ють?"
— Ну, ну! — Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечi, i хлопець, зцiпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще пiдбiг i на ходi чоботом ударив — аж хлопець як не впав.
Бiля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Iльковi руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилицi хлопцевi. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, i груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зiгнувся, витягши шию, обличчям до самих колiн. А Матюха в пику ногою.
— Чого ти гнешся? Стань як полагаіться! Тягнирядно смикнув схрещенi й заломленi руки донизу. Iлько, аж хлипнувши з болем, виправився.
— От що, ти… — почав Матюха важко. Тiльки ти менi не скажеш по правдi про отой лист, так i знай: до ранку загребемо отут у ямi, як собаку! Уже й копиця з'їдiв буде стояти на завтра на оцiм мiсцi. Отож, гляди менi! Де ти дiв листа?
У руцi в Матюхи хрупнув наган — то вiн курок звiв.
— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нiчого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потiм одiйшов на крок.
— У, гад! — вирвалось у нього. Чути було, як тихо спустив курок i почав витирати скривавлену руку об штани.
— Ну, щастя твоі, що ти не знаіш! I намотай собi — знайдеш листок який, не тич свою морду, а хазяїнам оддай! Кинь його, Оверку, к чорту! Та вмийся ти, сопляк, i щоб нi гугу нiкому! Чув?
На тiм Матюха з Тягнирядном i покинули Iлька. А як зайшли в хату, Сахновський скривив до Матюхи обличчя, сказав незадоволено:
— Ти знов, Корнюшо, дурницю, мабуть, якусь впоров? Матюха образився.
— Нiякої дурницi! А допитати треба! Чи як по — твоіму?
Вiн подiлився наслiдками свого допиту з товаришами. Нiчого не знаі Iлько. Ну, а що лист у Давида, про це не може бути й мови — ясно. Отже, до дiла тепер. Що з ним робити i як? Гаяти й часинки не можна. Почали над цим мiркувати.
Була зайшла Огириха — вечеряти несла. Але зять так потурив її, що аж на порозi спiткнулася: не до вечерi їм тепер!
Морщили лоби й говорили багацько й гаряче. План ухвалили врештi Матюшин та Гнидин. План бiлими нитками шитий, але — хай. Хто там доскiпуватися буде. Тут аби як здихатися, то здихатись, а там уже й Льоньцi робота буде. Тi два не дуже небезпечнi. Ну, а Мотузцi шлях хiба до шелюгiв, а далi йому шляху немаі. I це небарно. За цю нiч не вспiють — за он ту обов'язково треба. Не доки ж його.
— Да, волинити нема чого, — погодився й начмiлiцiї. - а на цей час треба пильно за ним стежити, щоб часом не втiк. День i нiч ока з нього не спускати. А то ми — зараз оце сидимо, а вiн уже, може, й подався куди.
Матюха од самого цього припущення схватився з стiльця стурбований i зараз же почав одягатись. I Якiв. З ними й Тягнирядно їхатиме. Почав одягатись i начмiлiцiї.
Огиренко Iлька погукав надворi, але вiн не вiдкликався. Так i довелося самому та з рудим мiлiцiонером запрягати конi Льоньчинi. А Матюха сам свого загнуздав, i сiли втрьох у бричку.
Ще гукнув щось Сахновський од порога, — не розчув Матюха й уже не перепитав. Смикнув за вiжки — аж вороний храпнув i об дугу головою вдарився. А тодi шарпонув з усiх чотирьох i скочки вилетiв у розчиненi ворота, в чорну нiч.
Марiя все ще й досi жила в сестри Лукiї. Пiсля тої ночi про Тихона не могла згадувати, щоб не здригнутися од образи та вiд зненавистi до нього. I тодi ще в недiлю, як поверталася з сестрою та з Нюркою додому, а Тихiн догнав, — лише блиснула на нього гнiвно очима, а й словом до нього не обiзвалася. I в хатi — читальнi тодi — знаі одна лише Лукiя, який то смiх був у неї та веселiсть. Бо нiхто ж не бачив тих синякiв у неї на спинi, на грудях. I тiльки Лукiя бачила потiм, як прийшла вже додому, — упала на пiл ниць Марiя й ридала, як ще нiколи, мабуть. До самого вечора. I свiтла не свiтили в той вечiр.
Лукiя тiшила сестру. Говорила, що життя їхні ще наладиться, що — кого чоловiки не били замолоду? — i проганяли, а потiм одiйде, скучить — сам ще й просити прийде.
Марiя аж стогнала тодi:
Читать дальше