Андрiй Головко - Бур'ян

Данюша, червоний i спiтнiлий, витерся хусточкою й повiв розгублено плечима.

— Ну, хто зна, як воно вийшло!

Та вiн i зараз нiяк до розуму не добере — хто б таки його мiг? Знаі напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечерi приходила Кушнiренкова жiнка й принесла листа. Данюша в пiджак поклав. Удень же нiкуди не виходив з двору, а кинувся на другий ранок, саме мати їхати зiбралася в Обухiвку, передати Матюсi хотiв, — лап — немаі. Думав, Iлько, може, знайшов. Казав тому, як знайде та не скурить, — розписка, мовляв, якась, — карбованець дасть.

— Дурень! "Карбованець дам"! Та вiн реготався з тебе. Думаіш, вiн дуже в тебе благонадiйний? Подай сюдв Iлька!

Огиренко вийшов за Iльком, але в хатi його не було, послав наймичку надвiр за ним, щоб зараз же, "на носках", був.

Затим стали радитись. Що лист у Мотузки — це "факт", — як казав Матюха. I що його треба вирвати у нього — це теж "факт". Тому, що хоч i лiквiдувати його самого, а лист чорт його знаі, може, й не в нього вже, може, комусь i передав — мало хiба їх: Тихiн, Яким… — як бiльмо на оцi. Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у недiлю було. I досi ще Матюха нестямився. На всю губернiю осоромили, партком уже знаі, напевно. Нiяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали — надумали, як це зробити, щоб i їх позбутися та заразом i себе "ребiлiтiрувати". А тiльки Льоньцi доведеться попрацювати.

Iлько зайшов.

— Кликали мене? — спитав i стояв без шапки, в дранiй свитi бiля порога, пiдозрiло й трохи стривожено дивлячись на них. I не в Данила чогось спитав це, а немов чув, — на Матюху дивиться. Той пiдвiвся i, мов зовсiм спокiйно, мовчки пройшовся по хатi бiля Iлька. Начмiлiцiї сказав суворо до наймита:

— А пiдiйди ближче! '

Iлько подався нерiшуче до стола й знову став.

— Ти батрак! У спiлцi "Всеробземлiс" состоїш? — спитав, аби спитати, начмiлiцiї, потiм перевiв очi з нього на Матюху, що саме за спиною в Iлька спинився, та — морг! Тiльки хотiв парубок щось вiдповiсти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. I поки не отямився, Матюха тодi швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:

— Де листа дiв? Не бреши, я знаю!

Iлько весь похолонув, тiльки горiло лице. А в головi, як блискавка: "Як вiн узнав?" I хоч був ошарашений несподiваним ударом, але вiдчув: "Не можна, нiзащо не можна казати!" Так i одповiв:

— Який лист? Я й не бачив нiякого листа.

— Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? — Матюха вп'явся поглядом в Iльковi засльозенi очi. — А Давидовi хто дав? Сам менi показував.

Iлько здивований здвигнув плечима: нiякого Давида вiн не бачив зроду й не знаі. Матюха думав — коли це Iлько був в Обухiвцi за оцi тижнi. Згадав — тодi ж перед тою недiлею привозив Огириху. I сказав навмання, хоч певним голосом:

— А як приїздив отодi, привозив матiр? Думаіш, не знаю? Ви ж бачились тодi з ним? Iлько вже смiливiш:

— Та я його зроду не бачив. А тодi, як приїздив, — хай i люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав. — Це як сказав, подумав: "Бреше, не знаі! Ну, чорта з два!"

Матюха весь спалахнув.

— Та вже ж i не святий дух йому звiстив! Ти, видно, хлопче, нi в кого ще в руках не був, та й манiжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присiкався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зiгнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров i не дивився вже нi на кого, а додолу.

Матюха сатанiв. Скривавлене обличчя хлопцеве i з очей страх будили в ньому гостре чуття звiрячої лютi й хмiльної насолоди. Од Iлькового заюшеного обличчя, од вiдчуття своії необмеженої сили й влади над ним нiздрi роздувалися в нього i, здавалося, ловили пожадливо запах теплої кровi. Потiм вiн на Тягнирядна хитнув головою. Той пiдiйшов до Iлька — здоровенний проти нього, як вiл.

— Бери його!

Матюха за цим словом витяг з кишенi наган i рушив до дверей.

— Та хоч на цi дверi, а то люди ж там, — сказав неспокiйно Огиренко. Матюха вернувся i пiшов за Данилом у другу кiмнату. Тягнирядно за руку вiв

Iлька, з кiмнати через параднi дверi Огиренко виступив на ганок у сад.

Нiч зоряна. В лице у саду вiйнуло пахом пожовклого листя й шарудiло листя пiд ногами, як вели. Iлько ступав — аж йому дивно — так легко по листi тому: м'язи напруженi, й здавалося мимоволi — хотiв опинатись, а вони пругко згинали ноги, i весь напружений. Був у руцi Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. I тiльки хмуро муркнув:

— Ну, ну, я тебе!

I ззаду Матюха:

— Де тут і яма? Або на рiллю веди.

Тягнирядно сказав:

— Та ось за загонами і пильщицька яма.