Андрiй Головко - Бур'ян

Давид бадьорив:

— Нiде й ми не подiнемось, з людьми будемо! Бувай здоров!

…I ще в степу за селом все думав про Тихона, i скнiло серце за нього. Потiм поволi — день же такий ясний та сонячний, i повiтря морозне терпкувате — прояснiло i в думках. Веселiш уже думав про Тихона: "А, що там над собою крякати!" Торкнув гнiду веселенько вiжками — пiдтюпачили. Дивився на зеленi лани, на сиву вдалинi смугу лiсу поза Пслом, i спогади налинули… Завiв тихо пiсню давню, колишню партизанську.

А вертався пiзно вже, — у шелюгах саме сонце зайшло. Наче нiде ж i не барився: у райвиконкомi знов не застав голови — поїхав кудись на торги, на поштi теж тiльки листа до газети, до "Голосу працi", здав заказним. Ото в заготконторi трохи. Ну, зате впорожнi їхав — продав хлiб.

— Ньо, гнiда! Недалеко вже! — пiдтюпачили. I в'їхали в село, тiльки свiтло посвiтили.

Давид випряг коняку. В хатi чути — гупав верстат. Поставив потiм у повiтцi її i їсти вже дав. А це прутом залiзним переп'яв дверi i загвинчував ключем, як раптом з городу з — за хати вибiгла постать iз сутiнi й шмигнула повз вiкна. На розi спинилась, видно, Давида побачила й пiдiйшла до нього. Зiнька це. Оддихалась i сказала схвильовано й пошепки:

— Давиде, ой щось лихе вони задумали! Парубок подався до неї, а вона, хапаючись, розповiдала:

— Iлько прибiгав верхи, оце вже як смеркло. Матюха й вечеряти покинув, зараз же поїхав. Якова взяв iз собою на хутiр. Iлько лише й успiв у сiнях шепнути, що лихе щось. Начальник мiлiцiї приїхав, в Огиря зараз, а це послали сюди за Матюхою. I куркулiв — хуторян в Огиря зборище було.

Давид занепокоївся. А Зiнька змовкла, а потiм з благанням:

— Давиде, ну втечи куди — небудь, хоч на оцi днi! Хоч у наших, в економiї, переховайся!

Давид думав.

Нi, ховатись чого ж йому? Цю нiч все одно нiчого не встигнуть зробити. А вдень теж нiчого не зроблять. А за той день побачить вiн. Як — як, то, може, й доведеться втекти з Обухiвки. Не ховатись, бо тепер у нього і в руках. Просто в мiсто, в газету чи до прокурора.

— Ой коли б же то, Давиде, не пiзно було! — стривожилась Зiнька й дивилась на нього знизу, трохи закинувши голову. А очi проти зiр — блискучi! — Я так, Давиде, боюся. Ще й Матюха з недiлi такий сердитий оце став, як вовк. Все думаю, боюсь, а що, як прожене? Тодi ж я не знатиму, не прибiжу вже.

Потiм задуманi очi вiдвела, а не вронила. Бачить Давид, як у них двi зiрки впали. Може, вгадав, може, нi. Але вiн прихилився до неї близько обличчям i говорив палко:

— Зiнько, не треба плакати! Все буде гаразд! — Вiн ще згадав чомусь, як журавлi летiли, а в дворi вечорами австрiяки полоненi… Вона ж не забула? Спiвали, бувало, журавлиної. I дядьо Стах… Пригадуі ж вона, як, бувало, вiн гарно говорив, як збирались у них у хатi: про революцiю, про майбутні… Вiн у нього, Давида, нiколи з думки не йде, де вiн? "Не буде пана! Отут у дворi наймити колишнi самi житимуть. I буде все ваше — земля, худоба, будiвлi. I де оце дiм, збудуіте ще доми, i сад насадите бiльший…" Коли вiн, Давид, i зараз думаі про колектив, так жаль дядя Стаха, що його немаі. I Катрi…

Обоі задуманi.

— А ти, Зiнько, будеш! I колись iще, як на фронтi думав про життя, коли в уявi ставало воно, нове й радiсне, отам, в економiчеських бур'янах, приходила ти, Зiнько, з далекого минулого. З отих житiв зелених, в отi буйнi зорянi ночi. Ти ж не забула?

Очi в неї замрiянi, а не суворi й не тривожнi вже. Блищать проти зiр. Тiльки брови крайками вниз, як крила стомленi. Давид довго дивився в її очi: все ближче, ближче… I раптом дихання затаїв, здригнувся i впав у її очi…

А через хвилинку вже вiд ворiт щось стиха кинула Зiнька, вiн не розчув. Але щось таке радiсне! I побiгла на городи в нiч. Давид стояв i вслiд їй не одiрветься. I як уже стихло, а не хотiлось у хату йти. Нiч така ж зоряна й прозора. Хотiлось, як колись у ночi отi, як житами брiв, розкинути широко руки, й iти кудись, i спiвати всiма грудьми пiсню молодечу… Щоб аж нiч слухала, щоб аж слухали зорi.

Iлько не знав нiчого. Вiдчував, що задумали щось лихе, що всi були стурбованi. Хiба ще коли був отакий i Данило розпатланий i стривожений, як вибiг сам надвiр до Iлька та посилав в Обухiвку за Матюхою? Але що їх отак збентежило, не знав. Листа запечатаного побоявся тодi ж розкрити, бо помiтять, а зараз аж жалкував: щось задумали.

Одкинувшись тулубом назад на конi, щоб не так трусило без сiдла на рисi, вiн увесь час сторожко прислухався назад. Але тiльки й чути було — пирхав кiнь iззаду й гуркотiла по накоченiй дорозi Матюшина бричка.

Нi слова ще од самої Обухiвки Iлько не вловив — у бричцi мовчали обидва, i, як оглядався, бачив двi цяточки блискучi цигарок у темрявi.