Андрiй Головко - Бур'ян

На ганку, де хата — читальня, бiблiотекаревi кури понахохлювались i застигли в дрiмотi. Отут вони й живуть.

Вечорiло вже. Пiвень злетiв на конов'язь i прокричав через вигiн своїм приятелям "на добранiч", а тодi запрохав дам на сiдало.

А вже чути далi крiзь дрiмоту — з ночi залунали голоси, жарти й дзвiнкий дiвочий смiх. З обох країв села й через вигiн валила молодь.

Загупали на пiддашшi чобiтьми i з шумом увалились у хату. Коли Давид з Якимом пiдходили до ганку, з усiх чотирьох вiкон блiдi смуги свiтла на вулицi малеча мiсила в грязюцi — їх не пускали в хату. А за вiкнами ж клекотiв шум, спiвали, сновигали, маячили проти вiкон рухливi постатi.

— Федоре, пiдсади! А тодi я тебе.

I припадали до шибок цiкавими зiркими очима.

- Їй — бо, ваш Iван, Федоре, Ганку обняв, цiлуі!

— Та бре?

— О, їй же бо! Диви, ще цiлуі! — аж захлинався якийсь, iще ближче обличчям, аж нiс розплющував об шибку, припадав до неї.

Перше, що Давидовi впало в очi, коди одхилили дверi, — густий сизий туман тютюновий, що так i колихався над головами хвилями. Крiзь його сивий серпанок виступали два дiвочi рядки попiд стiною на ослонах — спiвали щось про милого в далекiй дорозi. Пiд другою стiною юрба хлопцiв, а на столi, саме пiд портретом Шевченка, рушником брудним обвiшеним i в павутиннi, сидiв якийсь довгов'язий парубiйко, i на колiна до нього пикою в поли схилився хтось, а руку назад на спину поклав собi. Над головами в туманi блиснула рука з усього розмаху, аж той угнувся, впала йому на долоню.

Пiдвiв обличчя — знати, не вперше схилявся й пiдводився, бо аж скривлене з болю, хоч i весело наче, очима пробiг по юрбi, обернувся.

— Ти!

— Лягай! — хором юрба аж ревнула весело. Нагнув хтось голову i придавив. Той довгов'язий знов йому полами обкутав голову. А ззаду вже аж товпляться в юрбi: — Я, я… — Лусь, трах!

Давид похитав головою. А Яким сказав:

— Оце як бачиш.

— Да, роботи буде чимало. Ну, а зате i знай же, Якиме, — i раптом захоплено глянув на товариша й додав: — Дивись, як ото блищать очi! Бiсовi дiти! I це ж у поляпаса грають. А як втягти їх у життя, а як одкрити їм свiт — хоч би газету ось швидше висилали. Не так блищатимуть очi! Треба тiльки зумiти.

Спитав, чи і бiблiотека. к. Яким повiв у темний коридорчик, а потiм у розчиненi дверi, в темну кiмнату. Ще з порога чиркнув сiрника Яким.

— Оце шафи нашi.

Давид пiдiйшов до шафи i крiзь розбите скло дивився на полицi, заваленi пошарпаними книжками. Взяв одну — в нiс ударив пах старого залежалого паперу, змiшаний iз пилом. У куточках, понад полицями, навiть знати було мереживо павутинне. Поклав Давид книжку — Ліскова якийсь том. Яким стукнув щиколотком по дверях другої шафи.

— I тут книжок повно. Це генеральшинi. Бiблiотека добра, одним словом, тiльки що бiльше все романiчеськi та вiршi, а щоб мужицької книжки, трудно вибрати. Так їх i беруть — не на заголовок дивиться, а пальцями лапа: який папiр, чи не дуже товстий. А тепер i зовсiм не видають книжок, бо не вертають, скурюють.

За стiною, за шафою, бренькнула гiтара, й тихе сопрано:

Яким ще чиркнув сiрника.

— А стiни! — похитав Давид головою.

Плямiли вони болячками. В кутках iз стелi звисало павутиння, а один куток аж чорний був од вогкостi iзнизу навiть поцвiв. Пiд луткою обвалено було.

— Ремонту треба, та й доброго.

— О, це ми зробимо, це пусте, сказав Яким, кинувши порожню пачку з — пiд сiрникiв у куток i повертаючи до дверей, — от iз молоддю нам справу владнати. Бо досi хто з мужикiв хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачi не затягнеш сюди.

— Та з молоддю якось ми уладнаімо, сказав Давид. У великiй хатi, як вернулися, i досi хлопцi в поляпаса грали. I стояли бiля вiкна гуртом поважнiшi, курили i, нудьгуючи, спльовували. Туман iще густiший став. А десь у ньому бродили, як мiсячної ночi, дiвчата з спiвами, шукали когось. I наче десь далеко — далеко, а не пiд стiною, стиха спiвали. Бiля самих дверей Гордiїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долонi i одвернувся до Якима. Обличчя стомлене i вже без запалу, а в голосi чулась нудьга.

— Хоч би ти, Якиме, був прийшов iз гармонiію.

— Не до гармонiї менi тепер, одмахнувся Яким. Спитав потiм, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима — а хто ж його знаі? А за плечi тодi рукою хтось схватив його i тягнуть, i регочуть — угадано Костю. Але вiн тiльки вилаявся з нудьгою:

— Iще вам не остобiсiло!

Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув iз стола i теж не схотiв уже бiльш. Коло розiрвалося. Хто одiйшов до дiвчат. Од вiкна пiдступились хлопцi до Давида, i сказав Остап пвги — удови, усмiхнувшись, а невесело: