Андрiй Головко - Бур'ян

Iз тим пiшов Тихiн.

Як зсутенiло, що ткати не видно вже, Давид вилiз iз — за верстата i, взявши на полицi зошит, сiв до вiкна близько й почав щось у ньому писати: якiсь цифри, вираховував щось. Прядки обидвi стихли, й мати вже сiяла борошно на лавi на галушки, а Христя поросятi готувала.

Прийшов iз школи Петрик, i за ним Зiнька зайшла в хату. Петрик повiсив торбинку на ключцi й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидовi, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олiвцем легенько з усмiхом по лобi. Хлопцевi обличчя так i розпливлось в усмiшцi: як хрупнув

— значить, можна до нього. Пiдiйшла й Зiнька i сiла на лавi поруч.

— Чи в тебе вже й так синець ось пiд оком, — помiтив Давид пiдбите око в братухи. — Де це ти нагуляв собi?

Мати:

— Хiба вони вчитися в школу ходять? Нi урокiв же їм тепер нiяких не задають. Гарцюють та синцi один одному набивають.

— А, ви розумiіте! Це урок малювання в нас був.

— Ах ти, шибенику, — мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всмiхнутись, — так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розумiі нiчого! А ви молодi та розумнi! Що ж тобi — хтось синьою фарбою око пiдмалював?

Докiйка смiіться. Петрик тiльки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут… Почав розповiдати.

То, значить, так було: малюі вiн, коли пiдходить Ганна Iванiвна, у зошит дивиться. Пiдiйшла до нього: "Що це ти малюіш?" А вiн їй: "Колiктив". — "Який колiктив?" I прискiпалась до нього: "Де бачив таке?" — "Нiде, кажу, не бачив, а ми органiзовуімо, ми — селяни. Тут i стовпилися школярi. А в мене двiр, будiвлi всякi намальованi, а за двором орють трактором".

Валька лавочникiв: "Не пройдьот номер, земля закрiпльона". А далi палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я — ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Iванiвна: "Хiба так можна?" — "А що ж воно… собаче!"

— Так у тебе ж синцi! — смiялися в хатi.

— Це вже потiм iз — за рогу. Це й кожному так можна. На перемiнцi набiг iз своїми та й дав ото… Ну, та й ми iз хлопцями їм надавали. Оце пiсля урокiв аж за млин гнали кiлками. Книшенкiв Iван i чобота в грязюцi загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.

— Хiба ж можна отак робити? Що ж iз вас буде, як повиростаіте, коли ось дiтьми вже воюіте? Гай — гай, дiти!

— А що ж вiн чорнилом замазав? "Земля закрiпльона!"

Це твердження Петриковi, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст, — таке ж противне. Та ще їх не бити! Потiм хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотiлося. Взяв на столi пiд скатертиною хлiбину житню й довго возився бiля неї, а таки одломив добру шматуряку i ну її вминати.

Мати:

— Та хоч би ж олiію помастив, он у миснику в риночцi, ти, гайдамако!

Петрик слухняний — через мить уже бiля мисника.

— Тут, мамо, пiрце саме.

— Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi.

Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка і, думала корови з неї дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець — усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла, гибiла на тих буряках, боса — босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi, — i вже в серцi материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було — болiла й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось і, чуі серце. Тiльки ховають од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.

— Нi, ще нiчого не помiчала, — стиха говорила Зiнька, — я, як тiльки що буде, зараз прибiжу.

О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.

А тодi що вже боялася пiсля тiії ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.

Тiльки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буваі, пече, — мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле додому.

Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому, падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi. Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.

До строку ж це їй два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче в дворi бур'яну вже немаі, розчищено, i сохи вже нашi закопують.