Андрiй Головко - Бур'ян

— В партiї з якого року?

— З двадцять першого.

— Де вступили до партiї?

— В Червонiй Армiї в Ташкентi.

Миронов мгукнув i довго не зводив очей з Давидового обличчя, потiм спитав: що ж там у них, в Обухiвцi, за свавiлля та безладдя? (I "свавiлля", i "безладдя" — пiдкреслено в нього). Давидовi одразу, вiд самої iнтонацiї його голосу, стало якось не по собi, i вiн уже вiдчув, що не скаже, як думав: щиро, по — товариському. Вiн похмурився i став розповiдати про сход, про Матюшину полiтику й мордобiй, про iсторiю з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скiнчив Давид, затягся цигаркою й спитав нi з того нi з сього:

— Ви от що, товаришу, краще скажiть: у дев'ятнадцятому роцi, до

Червоної Армiї, де ви були?

— До приходу денiкiнцiв — дома, а потiм — в лiсi, у партизанському загонi.

Ще мгукнув Миронов i мовчав. Довга пауза. Чути було — в коридорi гомiн та рипiли дверi на блоцi.

Миронов перший озвався:

— Це все, що ви мали до мене? — i, одклавши квиток, взяв олiвець i схилився над паперами.

Давид спалахнув.

— Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам iще мало: на сходi, перед цiлою громадою, чоловiковi за те, що голосував проти голови сiльради, партiіць б'і в кров обличчя — мало? Хватаі й намагаіться згвалтувати дiвчину начальник мiлiцiї, добре, що вирвалась, — i це мало? Село затуркане, темне, в хатi — читальнi досвiтки. Ночами п'яний розгул iз Матюхою на чолi. Я оцi днi ходжу сам не свiй. Iнодi просто не вiриться, що це дiйснiсть, а так — немов заснув i душить кошмар. Я пiшов сюди, думав порадитись iз товаришами. Щось треба робити! Жити ж не можна!

Миронов трохи пождав, поки Давид заспокоївся, i сказав тодi на диво байдуже:

— Це все буде в парткомi обговорюватись. Да, Обухiвка — бандитське село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'і, про це ми знаімо, i знаі партком.

П'і, та розуму не пропиваі: недарма ж два роки обирають на голову, i якось зовсiм не можна припустити, щоб вiн… та ще на сходi. Сахновський позапартiйний — хай буде вiдомо йому. А потiм — "намагання згвалтувати" — це таке розтяжиме поняття.

I взагалi його, Миронова, дивуі: на селi працi для партiйця — непочатий край. На селi — кооперацiя, КВД, культосвiтня робота. А вiн iз такими дрiбницями…

Давид оторопiлий дивився на нього й довго мовчав. Хотiв щось сказати, та втримавсь. Тiльки закусив губу до болю, пiдвiвся. Довго надiвав будьонiвку на голову. Ще стояв i думав: не вiрилось, що от треба повернутись i вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помiчав, чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом пiдвiв обличчя й сказав:

— Нi, товаришу, квиток хай залишиться в мене.

— Чому?

— Вiн нiде не дiнеться, — ухильно вiдповiв Миронов.

Надворi, як зiйшов з ганку, став пiд мрякою й досi оторопiлий. Думав: "Що таке? Чи дурень, чи в однiй бандi?" Але потiм поволi одходив, тiльки настрiй такий же безпросвiтний та важкий був. Сходив потiм на пошту, вкинув листа в редакцiю газети "Голос працi" й передплатив газету на три мiсяцi для хати — читальнi на тi грошi, що зiбрали тодi ж у недiлю. Трохи полегшало й надiйнiше стало.

Годинник на поштi показував пiв на другу. Давид довго не барився вже, улаштував iще деякi свої справи й рушив додому.

Як i тодi, вранцi, мрячило й тоскно гудiв над головою телефонний дрiт на однiй нотi. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, i бринiла вона тоскне й боляче.

Так усю дорогу. У Михайлiвських хуторах смеркати Давидовi стало.

Вже де — не — де свiтилось по хатах. А як за хутiр вийшов, зовсiм чорно стало — нi дороги не видно, нi степу. Все небо крiзь мряку й рiллi злилось, змiшалося в чорну й липку квашу. Гудiв дрiт. I було, що дрiт обривався, тихо тодi, тiльки ноги в грязюцi чвакали. Потiм, чути ногами стало, — почалися пiски… Це шелюги вже. З обох бокiв дороги в темрявi тьмяно плямiли на сiрому пiску кущi, кучугури. I зовсiм близько чорнiла смуга соснової посадки.

Поминув хрест край дороги — колись при денiкiнцях тут розстрiляно кiлькох селян, як гнали їх на Щербанiвку. Згадав, як Зiнька вчора… I раптом одчув у собi таку смертельну тугу, мов серце хто взяв i здавив у холоднiй слизькiй руцi, аж пальцi в нього повгрузали.

— Уб'ють сукинi сини. Десь пiдслiдять i вб'ють. Ну й хай. Хiба й ранiш не дивився вiн смертi смiливо в самi очi: до стiнки становили… Що наше життя, кожного з нас, перед тiію великою радiстю трудящих, що ради неї кидали матерiв, жiнок, дiтей i йшли з гвинтiвками, обшарпанi, упроголодь, щоб, може, нiколи не вернутися. Падали в кровi тисячi без вагання, бо буде ж радiсть i тим, кого покинули, i тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тiльки мить одну, що тiльки крилом черкнула… А! хiба радiсть чи й саме життя вимiрюіться часом!