Андрiй Головко - Бур'ян

— Оце в нас, Давиде, така хата — читальня.

— Бачу, погана!

Яким уже посеред хати стоїть i руку пiдняв.

— Товаришi, увага! Дiвчата, киньте, доспiваіте потiм! Усi повернулися до нього. Шум затих. Дiвчата ще спiвали, а потiм обiрвали не разом, не рiвно спiв. В одному кутку ще захлиналась якась смiхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок i кинув через голови:

— Ану там, — не налоскоталися ще? Замовкни!

— А то що? — пiдвiвся Книшенко i глянув спiдлоба.

— Побачиш що!

— Овва!

Од стiни одхилився тодi кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.

— Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.

— Не дуже лиш сажай! — озвався з — пiд стiни Гниденко Филька бiлобрисий. Яким мовчки змiряв поглядом iз нiг до голови його i, одiрвавшись потiм, гукнув:

— От що, товаришi! Завтра всi дiвчата, що спiвають у хорi, i так взагалi, котрi свiдомiшi, зранку хай сюди збираються, дiло і! А саме ж мученицi якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватiть iз дому щiтки, а може, в кого маслянка і, то й маслянки по грудцi. Чи невже ж ми отак цiлу осiнь та зиму в оцьому барацi тифозному й будемо пропадати?!

Та й взагалi — це вже до всiх — i хлопцям, i дiвчатам — що з нього тiльки промовець кепський: не висловить так, як то думаі ясно, ну та, як умiі, - час уже їм, молодi, в нове життя входити. То колись батькам їхнiм замолоду, як життя було не їхні, а чуже, як була тiльки праця в три поти влiтку, а взимку бездiлля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвiтки! В поляпасах репались долонi (били не так, як ми!). Од реготу та спiвiв шибки бряжчали!.. Де ж було силу дiвати, як нiде? — аж до нових наймiв повеснi. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхні перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своію головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекцiї всякi. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати — на те молодiсть. Але ж не так, як оце. Бо хiба хоч раз, нехай признаються по правдi, верталися звiдцiля додому, i щоб на душi було гарно? Вiн же, Яким, по собi знаі: було, йде сюди, бо тягне i хочеться чогось, сам гаразд не знаіш чого. А тiльки прийдеш, не те! Аж сум тебе вiзьме!

— Так от ми й хочемо, — закiнчив Яким, — хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбаі. Газету ж виписали, а завтра… та й iз хлопцiв приходьте хто, — там чи кобилицю перенести, ганок полагодити.

Костя захоплено:

— О, за нами затримки не буде!

I ще хтось:

— Ми будемо!

I гамiр, галас знявся в хатi. Дзвiнкими голосами дiвчата в приступ пiшли на Якима: ще раз — що ж їм брати з дому кожнiй? Що маслянки — знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопцi ж десь добули.

— Та хай сосни в посадцi наламають! — гукнула котрась. Пiвнiвська Галька пальцем колупала вже стiну бiля вiкна, так цiлий шмат глини й одпав. Кричала до дiвчат:

— Ой матiнко ж моя! Та ви подивiться!

Як гуси на вигонi — клекiт голосiв.

Христя стрибнула на стiл i з Шевченка зняла рушник та як трусне ним — пил iз нього хмарою. Згорнула його — завтра випере.

— Да, — знову Яким, — у кого портрети і революцiйних дiячiв, то приносьте. А в тебе, — до Давида звернувся, — ми портрет Ленiна поки що позичимо.

Давид хитнув мовчки головою. А очi захоплено й радiсно дивилися на молодь.

На другий день, ще бовкало на дзвiницi, баби обухiвськi бачили, йдучи до церкви, як бiля хати — читальнi метушилася молодь. I нащось стояли двi кобилицi бiля ганку. Стукав молоток i дзвякала сокира на самому ганку — то хлопцi пiддашшя та сходи лагодили. На вулицi стояла юрбою дiтвора з торбинками через плече — у школу йшли, та по дорозi загавилися. З хати на ганок вибiгла дiвка в самiй сорочцi, в пiдтиканiй аж до колiн спiдницi.

— Косте, принеси он кобилицю!

Костя на землi щось бiля сходiв возжався. Пiдняв на Христю голову.

— А сама ти не зводила б зiйти? — i смiіться, бо схiдцi ж прийнято.

— А ти ж бачиш — нiяк.

— Я зсадю!

— А, бiсе! Тобi аби!..

Костя знову смiіться, а очi несамохiть так i припали до Христi. Потiм одiрвався, кинув сокиру й подав дiвчинi кобилицю на ганок. Вибiгла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в дверi.

Дехто з хлопцiв пiшли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дiвчата ще надходили, хлопцi їх зсаджували на ганок, а як котрої — то не хотiли навмисне: це з тих бiдових дуже. "Хай лиш спробуі, куди воно жiнка сама без мужика годиться". Тодi дiвчата — подавали руки їй i хлопцям "утирали носа".

— А що? Куди годяться?