— Де мiй наган, Лiзко?
Лiза схопилася, i жiнки сполошились. А Огиренко сидiв за столом поруч iз зятем, взяв мiцно того за руку й сказав:
— Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тiльки блиснув очима. I Сахновський з — за столу:
— Да в чом діло?! Що це за анархiя! Влади не визнають?! Данюша:
— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмiрковують собi на здоров'я! Хiба й нам не цiкаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мiзкують? Та якi плани будують? От у чiм рiч, — до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловiка якого пiдiслати?
— Та там і пiдходящий, — сказав Якiв, трохи подумавши.
— Хто? — глянув важко Матюха.
— Охтиз.
— Ну, от i сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'імо, — посадив — таки зятя, пiдсунув йому чарку i сам узяв, i iншi. А як випили, схилився грудьми на стiл i додав стиха, щоб на той край столу, де жiнки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нiчого. Треба з усiх бокiв обмiркувати, а тодi по — вiйськовому — рраз! — i ваших ніт!
— Да в чом діло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапi. А Якiв сказав:
— От Кушнiренка б тiльки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
— А без нього в нас нiкому?
З — за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:
— Пiдстерiг де вночi, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звiв трохи вбiк, на отi руки з мискою. Повернув i собi голову, — а то Зiнька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.
— Iди к чорту! Лазиш тут!
— Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на неї, але Зiнька одхилилася, — не вдарив. Тiльки як — як од розмаху сам не полетiв разом зi стiльцем.
— Сволоч!
З — за столу схопилася Лiза й пiдбiгла до чоловiка. На наймичку накинулась:
— I вічно ти, Зiнько, розстроїш!
Зiнька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потiм мовчки пiшла. Матюха звелiв Лiзi в спальнi для них столика накрити: там вони будуть собi. Та хай Зiнька кислиць витягне. А то тут незручно: може, i серйознi розговори зайдуть.
— I це щоб зараз же! — глянув вiн на Лiзу хмуро. Потiм подався тулубом п'яним до столу й довго не мiг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха, — пiймав — таки врештi, набрав киселю в мисцi, а тодi обвiв посоловiлими очима гостей, що вже заїдали киселем, i жестом розвезеним руки, що в нiй була ложка, — "просю покорно!"
Пiсля киселю першi встали з — за столу — заторготiли стiльцями — жiнки. Вилiзли з — за столу чоловiки. Огир, Гнида й крамар старанно до богiв хрестилися, а потiм — дякували за руку господаря. Молодшi закурили. Деякi з жiнок вийшли на кухню й напинали хустки великi на плечi. А Никанор Iванович завiв грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сiли старi, точили не закiнчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомонiли. Крамар нi одного не пропускаі. А Огиря саме цiкавили цiни теперiшнi на воли.
— А що, може, обмiняти думаіте?
— Та нi, в мене й цi ще не старi,сказав Огир i помовчав трохи, — другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око i, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобi Юхима Федоровича i вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гнидi все ж нiяково стало. Вiн винувато якось звiв брови й плечi i сказав:
— Як таке ж урем'я тодi було.
— Да, було…
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря пiд бровами тiнь лягла, отже, став поважний одразу i так, немов, власне, нi до кого не звертаючись, мовив задумано:
— Нi, як хазяїн — таки, як розумний чоловiк, — хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що, — все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга, — хоч ти йому щороку по парi волiв давай з розкуркулення, то так — таки пролетарiію й лишиться: або проп'і, або не догляне та здохне в нього.
— А це вiрно ви сказали, — хитнув головою Гнида, — бо хiба воно йому болить: вiн же його не наживав. Та й те ще думаі iнший: не стане, то знов дадуть.
— Е, нi, товаришi, забудь! Тепер уже й влада зрозумiла, що скiльки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не налліш. А нашому кенесе скiльки не давай i землi, i насiння, i худоби, — не хлiборобив вiн зроду, наймитував, — ото його й доля. А хлiбороби і натуральнi, з дiда — прадiда хлiбороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..одкинувся крамар на стiльцi. Огир прислухався до травлення в своіму шлунку й чи слухав, чи нi. Ще говорив крамар:
— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потiм дальше — бiльше: уже ж i в оренду можна брати в самих незаможних, не тiльки у фондi.
Читать дальше