Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

А далі нами вже переймалися німецькі організатори. Вони зустрічали нас аж учотирьох — двоє старших добродіїв, одна дама й один молодик. Багато років по тому я напишу вірш про «хоча б одну даму», точніше про те, що суто чоловічі пиятики закінчуються переважно зле і «мусить бути хоч одна дама». Але цей вірш напишеться про зовсім інший випадок. У нашому ж випадку дама не тільки не врятувала ситуації — саме вона її спаскудила.

У готельчику на Савіньї Плятц (його вже не існує, там нині взуттєва крамниця чи щось таке) наші щирі українські душі, функціонери еспеу, запросили німців у номери — скуштувати горілки й сальця. Вони ж десятиліттями возили горілку і сальце до Москви, і за це росіяни їх часом, закривши очі на художню якість, публікували в перекладах. Але, як стверджує мій приятель Іп, хай Бог милує нас від української щирості та російської духовності! Тут, у Берліні, в готельчику з милою бюргерською назвою «Альпенлянд», увесь апробований горілчано-сальний ритуал поточився у геть непередбачуваному напрямі. Узявши на груди пару-трійку чарок, присутня берлінська дама твердо зажадала від нас говорити вголос про історію і визнати українську провину за Освєнцім (вона казала «Аушвіц» і наші взагалі нічого не розуміли, лиш на мене поглипували). Її німецькі колеги ледь погасили вогнище, час до часу вигукуючи їй в обличчя своє рішуче «Quatsch!». Саме того вечора я вперше почув це енергійне слово. Їм таки вдалося дещо заспокоїти приятельку, але настрій було зіпсовано і осад, ясна річ, залишився. Насамкінець пан Микола почастував господарів яблуками з власного саду — зимовий сорт, червоні і хрумкі, з дерева, що сам колись і посадив, щойно повернувшися з ГУЛАГу.

Німці їли яблука і вдячно посміхалися.

Ще пам'ятаю, як у двоповерхових автобусах на Ку-Дам берлінські тітки захоплено повторювали «Russische Delegation!», тицяючи пальцями нам услід.

А також, як суботнього пополудня в околицях Цоо проїздив цілий кортеж автомобілів і всі вони несамовито клаксонили. «Турецьке весілля», — пояснив я решті українців, поруч проходила бабуся в капелюшку, яка, глянувши у наш бік, підтвердила по-сербському: «Turske veselje» [15] Турецька гулянка (серб.). .

І врешті — пам'ятаю великих шарлоттенбурзьких повій у ботфортах і з канчуками в руках.

Я захотів бувати в Берліні знову і знову. Так усе й почалося.

3. (…на межі жовтня й листопада 2005…)

А як красиво все починалося!

Усього лише 15 років тому, на зламі десятиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному як «кінець історії».

Ми ніяк не могли натішитися близькою перемогою капіталізму. Наші медіа, що згідно з помахом чарівної палички Ґорбі ставали все вільнішими, розповідали нам про капіталізм усе більше позитивних речей. Донедавна жахне чудовисько виявилося красенем-королевичем. Ми перейнялися всіма його ринковими атракціонами із запеклою відданістю неофітів. Ми перетворилися на ледь відсталих дітей, що загіпнотизованою вервечкою сунуть до ярмаркового шапіто на звуки механічної музики. «Ринок, ринок і тільки ринок!» — повторювали, наче заклинання, всі — економісти, філософи і поети, хоч ніхто з них (і передусім економісти) до ладу не розумів значення цього слова.

Деякі з нас — ті, що потрапили на Захід першими, розповідали про незліченність сортів їдла і питва та інші чудеса консумпції. «Уявляєш, там тобі дякують за купівлю!» — схвильовано, зі сльозою в голосі, казали вони.

Капіталізм був чудовий — що там казати!

Це вже потім, дещо пізніше, почалося його безпорадне приживлення на вітчизняний ґрунт: шок без терапії, захоплення майна, знецінення заощаджень, явне і таємне безробіття, соціальна деградація з люмпенізацією — і, як антитеза, поява перших тлустих котів, згодом увічливо означених олігархами.

Отже, насправді це в нас настав капіталізм (причому, ще той — дикий), а в них виявилося щось набагато красивіше — ліберально-постіндустріальне (та ще й соціально орієнтоване) суспільство. Так це принаймні називається.

Вистачає придивитися до пейзажів — і все стає очевидним.

Я не шукаю пейзажів — вони самі знаходять мене.

Учора, вирушивши з Шарлоттенбурга до друзів на Панков, я зробив паузу на Александерплятц. Мене трохи стомили бомжі [16] Я знаю, що українською має бути не «бомж», а «безхатько». Але «бомж» звучить якось вибуховіше. А безхатько — добріше. в ес-бані, з кожною зупинкою їх набивалося все більше, на Фрідріхштрасе підсіло ще троє, деякі з них мали при собі здоровенних собак і провокували пасажирів на милостиню. Маючи при собі пса, можна жебрати успішніше — люди схильні подавати на тварин. «Слід завжди носити в кишенях трохи дрібних», — закарбував я собі на майбутнє. Саме в кишенях — не в гаманці. Якось незручно витягати перед бомжами гаманець і порпатися в ньому.