Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

На жаль, тільки перший і другий курс, устигла прокоментувати Ат, коли ми всілися на подіумі. Можливо, їм не буде так цікаво, як старшим, додала вона звідкись ізліва. До того ж це в них четверта пара, продовжила їхня викладачка, сідаючи справа. Увага вже трохи розсіяна, дається взнаки втома, перший семестр узагалі геть виснажливий, ділилася вона знанням ситуації.

Але я й сам усе чудово розумів. Для цього не обов'язково бути педагогом чи сексологом. Чи навіть педофілом. Вистачає втягнути ніздрями той запах — різкуватий і ледь застояний, запах саду, переповненого птахами. А вухам дозволити цілком потонути в незмовкному ні на мить миготінні пташиних інтонацій.

Якби на тому подіумі був лише я, то оголосив би кінець занять або кінець світу і випустив увесь наелектризований гарем на волю, на площі й вулиці. Чи, іншими словами, увільнив би птахів з їхніх порозвішуваних по всьому саду кліток. Може, в такому разі я принаймні заслужив би пару поглядів, здивованих або вдячних, чи навіть усмішок або щебетів.

Але на подіумі я був не сам, тому підкорився обставинам. Ат надзвичайно гарно подала мене, це був найвищий пілотаж, і якби я досі не знав цього письменника, мені відразу ж захотілося б його слухати. Особливо цю його коронну лекцію про повернення деміургів, з якою він, поблукавши світами й поклавши принагідно собі до ніг Нью-Йорк, Париж та Лондон, урешті завітав до столиці постмодернізму міста Белґрада. Так, навіть мені, напевно, захотілося б слухати цю дивну лекцію, а потім піти на край світу слідом за її автором його рабинею й ученицею.

Але вони не слухали. Там було все інше, крім повернення деміургів. Я підвищував і опускав голос, інтонував патетично і саркастично, витягав з глибин Прасвіту і з власних кишень акторів та персонажів, тасував їх і підносив на недосяжну висоту, сам дивуючись власній винахідливості та параболічності, а вони дивились у люстерка, підмальовувалися, писали есемеси, приймали їх, читали, писали знову, фотографувалися на мобілки, гортали глянець, шелестіли таблоїдами, жували цукерки, часом хихотіли (не з моїх жартів), але перш усього і понад усім — співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками й випарами.

І тоді я вдався до останнього засобу. Точніше, до передостаннього — адже останнім був би вже тільки постріл у скроню — собі самому, звісно. Отже, я став читати їм Неборакову «Лялю Бо», всіма силами імітуючи авторські жести й модуляції (на щастя, я чув і, що важливіше, бачив цей вірш у його виконанні сотні разів). Для тих із вас, які не знають, що це таке і ким є Ляля Бо, я зацитую цей вірш повністю, а ви вже уявляйте собі, як його можна прочитати посеред повного співочих птахів саду:

Звичайно, це подіяло. Птахи зачудовано позмовкали і принишкли, вслухаючись — так, наче довжелезний пітон заповз до їхнього саду. Вони піддалися. Вони, що називається, зацінили — це було для них і про них. Я навіть оплески зірвав, коли закінчив. І пару вигуків та висків. Гадаю, без двох-трьох оргазмів також не обійшлося. Це не мені, це Вікторові подякуйте, розкланявся я. Вони зааплодували ще гучніше.

Звичайно, через кілька хвилин їхня увага знову розсіялась, а грай відновився. Вони знову дивились у люстерка, малювалися, висилали есемеси, приймали їх, читали, писали наступні, фотографувалися, вмикали й вимикали плеєри, порпалися в сумках, шелестіли глянцевими таблоїдами, цукерковими обгортками, гігієнічними прокладками, часом хихотіли або сварилися, але перш усього і понад усім — співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками, шлунковими й піхвовими.