Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

І все ж лише в Байройті Жан Поль бував щасливим постійно, тобто завжди і повсякчас. Щоб це відчути, вистачає побачити одну-однісіньку гравюру в його ж музеї. Ось таку: повитий виноградниками пагорб, угорі альтанка, з якої видно всі три Франконії — Верхню, Середню і Нижню — ліси і гори, гори і ліси, за ними всю решту Світу. В альтанці стіл, на столі почата пляшка вина і надпитий келих, а також стос паперу, чорнильниця і перо. Жан Поль пише роман, п'є вино і радіє. Здається, там ще літають пташки. Від цієї гравюри стає так добре, як добре йому, Жан Полеві, на тій гравюрі. Краще за нього бувало хіба що Сковороді.

Ту гравюру я назвав би «Свобода і екстаз». На світі справді немає щастя, але є екстаз і воля. І саме так його, щастя, можна собі уявляти: ти є і тебе немає, ти всюди й ніде, легкість вина перетікає в легкість вітру і думки, папір тріпоче під пером, думка випереджує слово з таким захватом, що аж яєчка зводить, і птахи сідають на плечі, риби танцюють у струмках, а вся трава переповнена сюрчанням коників.

«Гомер, Катерина Друга, Леся Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красою тутешніх місць і увічнили Балаклаву у своїх літературних творах та картинах», — пишеться в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двоє. Гомер, який його відкриває, насправді є лише сміливим припущенням, і я ладен повірити швидше в Одіссея та велетнів-людожерів, які закидують каменями Одіссеєві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини Другої, то історії радше невідомі будь-які її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в яких вона б увічнювала Балаклаву.

Але тоді, на початку серпня, мені було не до Гомера і не до Катерини. Бо в Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: «Як він міг? Ну, як він міг?!». Запитання стосувалося поточної політики і на сьогодні давно й цілковито втратило свою політичну актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тієї миті фарс видавався трагедією, до того ж непоправною, а власне життя непоправно безглуздим і безглуздо закінченим.

І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаючи пил та розтинаючи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцями регіонів та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитися на юрми напівголих людей, радісних і попсово красивих. І почуватися не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, як викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життям.

Насправді Балаклава з її витонченою бухтою — не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина Друга мала рацію: її варто увічнювати. І ґенуезці мали рацію, коли звели над нею фортецю, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рацію, коли вибрали саме таку бухту: вона вузька і довга, у ній дійсно дуже зручно закидувати каменями кораблі всіляких непроханих одіссеїв.

Але того вечора непроханим був я. А на душі в мене було так, наче всі одинадцять моїх кораблів уже на дні і мені лишився тільки останній дванадцятий.

Він і приніс мене до білого пам'ятника у самому кінці набережної. Пам'ятник зображував Лесю Українку, яка сто років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти — свої і свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам'ятник — не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам'ятникові, як цьому. Бо я взагалі не надто радію пам'ятникам, хіба що кінним і зовсім уже позеленілим. Та й тим я радію швидше зловтішно.

Але цьому пам'ятникові я зрадів по-доброму й тут-таки зажадав, щоб усі ми сфотографувалися коло нього. Я й сам від себе не чекав аж настільки ритуального жесту. Це був сеанс білої магії, закон збереження і одержання енергії.

Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще — вистачило розпізнати знак.

О Балаклаво, Гніздо Рибин, дякую тобі за те, що все це того надвечір'я в тобі помістилося!

Я довго розглядаю мапу Барселони і в її геометрично правильному, розкресленому ледь не на абсолютно рівні квадратики просторі ніяк не можу знайти вулицю Мунтанер. Навіщо вона мені потрібна? Здається, лише для того, щоб якось почати. На вулиці Мунтанер, 462 міститься будинок, до якого я неодмінно заходжу, буваючи в Барселоні. Зрештою, що таке «неодмінно», коли бувати в Барселоні мені дотепер випадало лише двічі?