Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

На щастя, мої деміурги на ту мить уже майже цілком повернулися. Так що ми охоче перейшли до запитань — відповідей. Запитання формулювали Ат і їхня викладачка, а я морщився й відповідав. Чи можна вважати, що постмодернізм помер? Якою буде наступна відповідь Станіславського феномену Житомирській школі? Що саме має на увазі пан Єшкілев, коли пише «чанахи»? У чому суть коґнітивного дисонансу в коґнітивному мапуванні? А в мавпуванні? Яка роль порнографії в сучасній еротиці? Ми пречудово могли б отак собі мило розмовляти не конче на цьому подіумі, де жодна з пташин усе одно нас не слухала.

Аж тоді настала їхня черга запитувати. Це було безнадійно з боку Ат — звернутися до них із такою пропозицією. От, мовляв, перед вами Деміург і я по ваших очах читаю, як багато всього хотіли б ви зараз від нього дізнатися — вам пощастило, запитуйте. Але їхні очі насправді були порожніми і чекали дзвінка. Щойно коли пауза і справді незручно-нестерпно затяглася, але дотривати при цьому аж до дзвінка ніяк не могла, одна з них (гадаю, ота цибата, в якої одне пасмо волосся було фіолетове, а інше зелене з чорним) рішуче попросила: «Перекладіть йому, що ми хочемо ще раз послухати той вірш про ту дівчинку». І що було робити? Я вдруге прочитав їм «Лялю Бо», вони знову вищали й аплодували, аж поки дзвінок не поклав усьому цьому край.

Ми вийшли з аудиторії, я заткав собі рота сигаретою і нервово обмацав усі кишені в пошуках вогню. Тої ж миті п'ять або шість запальничок потяглися до мене звідусіль. Я припалив від тієї, цибатої. Нарешті стало добре.

Берлін видається мені щоденником. У ньому хочеться нотувати. Мої дні в Берліні завжди полічені, навіть якщо їх 365, і це також одна з мотивацій для щоденника. 365 щоденникових нотаток можуть неочікувано виявитися романом — якщо пощастить. Але якщо навіть не пощастить, варто спробувати. З Берліном варто пробувати будь-що, він є місцем для спроб.

Ці нотатки мусять просякнути любов'ю і вдячністю, бо мені в Берліні особливо добре. Я спостерігаю за Берліном таке, чого не вдається спостерегти за всіма іншими моїми містами — він рослинний і порожнистий, у ньому залишені велетенські прогалини, які завжди можна чимось позаповнювати, але найкраще не заповнювати нічим, крім літератури. Я спостерігаю за Берліном, як він заповнюється письменниками. Вони їдуть з усього світу, деякі з них, ледь не випадково приземлившися на три дні, лишаються тут назавжди. У цьому назагал негарному місті, де попри незугарність аж так багато води і дерев, зненацька хочеться повірити, ніби отут і є твоє місце.

Я ніколи в житті не вів щоденника. У Берліні я не вів його так само, як і у Львові, Москві чи Франику. Але з того, що я досі писав про Берлін, усе одно виходить щоденник. Його дати розмиті, бо радше несуттєві. Наслідком цієї розмитості дат мені залишається перемішувати часи в довільній послідовності.

Ось деякі шматки цих наплутаних навколо Берліна часових поясів.

1. (…здається, вересень 2005…)

З моїх вікон майже наскрізь проглядається кафе «Доллінґер». Наприклад, отепер, коли я пишу ці рядки, а надворі остаточно стемніло, воно стримано світиться зсередини і я можу спостерігати за його приміщеннями, відвідувачами, важкуватим ковзанням офіціанток, мерехтінням свічок на столиках. Окремим сюжетом для моїх підглядань могли б стати поцілунки. Люди, які призначають побачення в кафе, мають звичку цілуватися — на початку і в кінці, коли розходяться. Вони цілуються по-західному, тобто двічі і навперехрест. Коли я кажу «по-західному», то не враховую швейцарців — ті чомусь, як і слов'яни, цілуються тричі. Хто мені пояснить чому? Швейцарці як поцілункові слов'яни Заходу? Гаразд, я тут не про них.

Мої вікна і балкон розташовані навпроти кафе, при цьому я мешкаю на другому поверсі, тому дивлюся на «Доллінґер» трохи згори. Якщо уявляти собі, що то насправді не кафе, а театр, то я глядач першого балконного ярусу. Так воно, мабуть, і є. І кафе не кафе, і я не вуаєрист.

Це Шарлоттенбурґ, свого часу радше богемна дільниця Берліна, його західного сектора. Кафе «Доллінґер», яке я постійно бачу з моїх вікон, є насправді першим у цілому ланцюгові подібного кшталту закладів: «Доллінґер», «Оранж», «Леонгардт», «Лентц» (останнє чомусь найкультовіше, кажуть, ніби в ньому культ цілковитої тиші), за ним ще якийсь нововиниклий італієць, що зазвичай означає насправді албанець або афганець.

У 60-ті роки цей куток Західного Міста ніколи не засинав. Згадані кафе були відчинені цілодобово, поруч із цілодобовим кінотеатром. О третій ранку можна було сходити на новий фільм, приміром, Антоніоні, після чого повернутися до кафе. Сьогодні це вже тільки леґенда: за останні тридцять-сорок років Шарлоттенбурґ, а з ним і Штутті, тобто Штуттґартер Плятц, де я живу, не лише постарів, але й відчутно збуржуазився, тож ніхто вже не просиджує в його кнайпах до ранку, дай Боже, щоб до півночі. Єдиним пережитком революційних звичаїв 1968-го року є традиція подавати сніданки до шостої вечора. Університетські ліваки, виснажені цілонічними діонісійськими дискусіями про єдино слушне облаштування світу, традиційно спочивали потім до пізнього пополудня.