Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

На Алексі гуляв вітер, було брудно і порожньо. Тобто ні — з моменту, коли я побував тут востаннє, з'явилися якісь будівельні паркани, почалося щось, схоже на черговий ремонт, якась така напівруїна довкола гігантоманської «Галереї Кауфгоф», цього, як вважається, символу змін у колишній ендеер. Я йшов крізь це запустіння, минаючи низькорослих панків (здається, вже внуків тих перших) з їхнім пивом, сигаретами і — знову ж таки — безпородними псами, повз якихось безрадісних екскурсійних школярок з якого-небудь Біттерфельду, підозріло засмаглих торговців лівим сріблом, румунських циганок з їхнім do you speak English. А ще мені чомусь на кожному кроці траплялися божевільні або інваліди у візках. І врешті до мене дійшло, що це розпад.

Так, мені здається, це черговий декаданс. На наших очах провалюється ще одна утопія Окциденту — про те, що знявши протистояння систем, можна раз і назавжди досягнути безпеки, певності і — головне — стабільно високого стандарту життя.

Але життя не може, не хоче і не повинно вкладатися у жодні стандарти, хоч якими високими вони здавалися б тим, хто вважає себе його, життя, конструкторами. Людське обличчя передбачає не тільки ковзання поверхових і відчужених посмішок. Насправді йому властиві зморшки, порізи, гримаси розпачу і спазми болю. Людське обличчя не піддається конструюванню.

У зв'язку з чим описаний мною вище пейзаж із бомжами, панками, псами і божевільними має всі підстави вважатися цілком правильним і загалом оптимістичним.

4. (…повертаючись у той 1993…)

Я писав про Миколу Самійленка та про його червонобокі яблука після ГУЛАГу — і раптом надумав дізнатися з Інтернету, а скільки ж він усе-таки відтрубив по тюрмах і таборах. На це Інтернет видав мені таке:

«Видатний поет Микола Омелянович Самійленко воював в УПА на рідній Дніпропетровщині. Мучився по ГУЛАГах і засланнях. Читав свої вірші із заплющеними очима, — бо так звик творити їх, відключаючись від страшної табірної дійсності. Помер, не потрібний народові, за який страждав усе життя, 11 травня 2001 року». От і все. А ще там, де повинен бути розміщений його портрет, напис «ФОТО ОТСУТСТВУЕТ».

І до чого тут Берлін? Та ні до чого. Вважайте це інтермедією на тему батьківщини.

5. (…безумовно — грудень 2005…)

Кілька вечорів тому я, наче прискіпливий буркотун-генерал, робив останній передсвятковий обхід району. Усе це поверхня, бутафорія і блискуча марнота марнот, думав я. А також маніакальний розпродаж дешевших і дорожчих матеріальних об'єктів, які чомусь прийнято вважати подарунками. І ще обвал цін плюс ажіотажний попит на все, чого не вдається штовхнути протягом решти року. До чого тут Провідна Зоря, Пастушки, Ягнята, Вифлеємська яскиня і Різдво? Коли на Різдво не випадає сніг, це значить, що нікому вже не потрібні докази існування Бога. Це значить, що вкотре переміг атеїзм.

Від таких думок мені робилося веселіше — адже це не зовсім мої думки. Це я подумки пародіював думки інших.

Недалеко від Савіньї Плятц я напоровся на МС, ірландського поета. Як усі ірландці, він був уже незле вгашений і тут-таки потягнув мене на пиво. «Мен, — розмахував руками МС, — ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний!». Два місяці тому він поскаржився, що ніяк не подивиться найновішого Джармуша, бо в Берліні його показують лише німецькою. Я порадив йому кінотеатр на Кройцберґу, де «Зламані квіти» крутили в оригіналі. І от тепер МС не міг надякуватися. «Мен, — раз у раз повторював він, — ти навіть не знаєш, хто такий для мене Джармуш! На цьому світі, мен, є лише два герої — Джармуш і Том Вейтс, Том Вейтс і Джармуш!». Я погодився, що вони обидва супер. Ми солідарно тисли один одному руку і трясли головами, ніби гуцули, що танцюють аркан. Крім того, ми знову і знову замовляли.

Через годину-півтори МС таємниче завсміхався і дещо стишено повідомив: «У мене для тебе різдвяний сюрприз, мен». Що саме, без будь-яких ознак радості промимрив я. «Зараз ми побачимо Джармуша», — ще тихше, ледь не шепотом, сказав МС. Користуючись моїм онімінням, він ішов далі: «Я знаю, де він. Я знаю, де він тепер. Він у Берліні. Він у Берліні в моєму помешканні». Він робив це майже так само, як старий російський актор Мартинсон у «Баскервільському псі»: «Я Знаю Кто Ему Носит Еду!» (кожне слово з нового рядка).

Була друга ночі, ми підходили до його дому на Шторквінкелі. Нас провадило передчуття чуда, котре от-от має статися. Нас провадила самотня зоря у високому небі над Берліном, нас провадили ангели, що саме в цю мить озвалися з видимих і невидимих вершин світу дзвінкими лютеранськими голосами. Нас провадили тріє царі, що тої ж миті спеціально для нас обернулися трьома бомжами: кельт, перс, негр.