Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Але тоді пропіяв півень, і нас винесло з того недоброго місця знову на денне світло.

Це діялося в парку імені Юліуса Фучіка. Нині це Стромовка. Фучіка з назви у новій Чехії вирішили прибрати, незважаючи на те, що він казав «Люди, я вас любив!». Як і наші еСеСеСеРівські парки, парк імені Фучіка офіційно вважався парком культури і відпочинку [99] Так, ніби відпочинок цілком виключає культуру. І навпаки. . Два роки перед тим я так само побував у ньому, але Замку жахіть ще не існувало. А, може, мене вели не тими доріжками? Атракціон здавався надто ризикованим? Пані з вирваним серцем була ще живою?

У кожному разі той парк надовго залишався для мене одним з раїв на землі. Що я так у ньому полюбив?

Пам'ятаю смаки — цукрова вата, кофола, змрзліна. Останнє слово означає чеською «морозиво». Ніщо не робить його настільки смачним, як оці п'ять приголосних поспіль — «змрзл». Друге зі згаданої тріади — сенсаційно вдалий варіант національної кока-коли, чехи начебто й досі нею впиваються. Перше, цукрова вата, відтоді запанувала в моїх візіях і фантазіях, «мов кокони Коканду, мов паволока хмар» [100] Цитується за: «Цирк Ваґабундо», ч. 1. . Мій Коканд, отже, там, у Празі.

Пам'ятаю атракціони — не так кожен зокрема, як те, що разом їх було близько тисячі. Пізніше, у 80-ті, щойно до Франика приїздив чеський луна-парк і ми з Пат вели на нього дітей, я, наче засічок на стовбурах, усе дошукувався слідів, а краще сказати — відчуттів того, що сліди мусять бути. Так, наче я міг би впізнати того самого карусельного верблюда!

Ще пам'ятаю кругове кіно. Публіку запускали в середину круглої зали. Навколо був екран і на ньому показували фільм «20 хвилин по Чехословаччині», написи чомусь російською. Ефект як на ті часи приголомшував і досягався перебуванням глядача всередині відзнятого матеріалу: т наче їхав по шосе в потоці машин і одні з них були позаду, інші попереду, а ще інші з боків. Згодом я дізнався, що тоді це саме ставало фішкою. На всесвітній виставці 1967 року в Монреалі аналогічний кінотеатр назвали «Циркорамою». Для кругового кіно найкраще надавалися всілякі кадри з їздою, тому це були суцільні road movies. Довго їх не витримувалося. Двадцять хвилин вистачало по саме нікуди.

Для раю мені взагалі потрібно було геть небагато. Антонич писав, що метою мистецтва є давати нам ті відчуття, яких не дає реальність. Метою Праги було дати мені те, чого не давала батьківщина — здивування.

Одне з найбільших здивувань мало магічну назву «Laterna magika». Багато років по тому я усвідомив, що вона означає «чарівний ліхтар». Я просто вмирав зі сміху на тій химерній виставі. Суміш театру, танцю, скетчу і кіно здавалася мені вершиною розважальної досконалості. Нагадаю: мені було вісім років, я ніколи раніше не бував на чомусь подібному, і ви не мали б довіряти моєму сміховому екстазові. Я й сам йому не довіряв би, якби не відчуття, що разом зі мною й так само екстатично вмирала від реготу вся зала. А вона складалася з розумних, досвідчених, елегантних і дорослих людей. «Laterna magika» була мегагітом того сезону, центральною празькою спокусою, вічним аншлагом. Квитки на неї здобувалися невідомо як. Нам дико щастило — ми їх отримали.

У липні 1968 року Прага була найвеселішою на світі місциною. Вона сміялася до спазму, з головою заморочена у власній весні.

Але насправді все почалося десятиліттям раніше у Брюсселі, на виставці Експо-58. Соціалістична Чехословаччина досягла на ній відразу двох видатних успіхів: «Laterna magika» і ресторан «Прага». Обидва проекти виношувалися спеціально для Експо. Обидва стали сенсаціями і зненацька засвідчили, що у Празі Захід от-от подолає Сталіна. Фатальною помилкою режиму став дозвіл на перенесення обох проектів до рідного міста.

«Laterna magika» розхитувала систему сміховими спазмами.

Ресторан «Прага» у Празі перейменували на «Брюссель» і розташували на схилах Летенських садів, горбистого паркового масиву на лівому березі Влтави. Те, що він називався саме «Брюссель», а не, скажімо, «Воронеж» чи «Волгоград», говорило все, за все і за всіх. Ресторан «Брюссель», отже, так само розхитував систему — своєю модерністю і модністю, своєю піжонською стиляжністю, він був чудовим запроданцем, красивим сучим сином і безрідним космополітом, цей «Брюссель». У ньому танцювалося твіст.

Певного залитого сонцем надвечір'я ми опинилися на його терасі, нам подавали кофолу і змрзліну, перша була звичайна, а друга фірмова, з яєчними жовтками, тобто нам знову дико щастило — навколо нас громадилося несамовито велике місто, що вже остигало від цілоденної спеки, Місто-Світ, увесь той біос, уся та архітектура. Праворуч був Град зі стрілами-шпилями Святого Віта, нижче за нього дахи Малої Страни з мідно-зеленою банею Святого Мікулаша, з якої через дюжину років почнеться вірш Рільке в моєму учнівському перекладі. Унизу повільно текла річка [101] 3 довідників я згодом дізнався, що в межах історичної Праги Влтава перетворена фактично в озеро. з її гірськими зеленавими водами та перспективою трьох ближніх мостів — Манеса, Карла і Леґії. Останній упирався в помпезний саркофаго-ковчег Національного дівадла [102] Divadlo — театр (чес.). , що з нашого спостережного пункту міг видаватися хіба що музейним макетом себе самого. Прямо перед нами, на іншому березі западали у присмерк, поки що на межі перших електричних спалахів, Йозефів і Старе Місто. Під нами лежав Чехів міст. Нині я відразу визначив би, що сецесійний.