Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Потяги за нашими спинами подобалися мені тим, що були двоповерховими. Один із них котрогось із недільних вечорів зійшов з рейок і кілька вагонів перекинулися. Про це відразу сповістила преса. То був час, коли чехословацька преса сповіщала про все. Ніхто з пасажирів особливо тяжко не потерпів, але позаяк вони везли назбирані в лісах за вихідні тонни ягід (мама стверджувала, що ожин), то всім їм довелося мимоволі повикачуватись у розчавлених ягодах та їхньому чорному соці.

Однак повернімося на той річковий кам'янистий берег.

З протилежного боку тяглося шосе. Мапа свідчить, що Страконіцька автомагістраль, нині Highway 4. І там — такий же енергійний рух від міста (п'ятниця) і назад до нього (неділя).

А третім паском усенародного пересування, що пролягав між залізничними коліями й шосе на лівому березі, була власне вона, вода, її смуга, річка, Влтава. По ній безупинно ішли катери, моторівки та інші малі судна — проти течії (п'ятниця) і за нею (неділя).

Саме в ті дні над Влтавою (липень був у розпалі) мене, мабуть, уперше і пройняло враження якоїсь надприродно щасливої країни, невимовно багатшої та кольоровішої за ту, з якої приїхали ми з мамою. Не зважаючи на липень, у Празі та її околицях тривала весна, розпочата кілька місяців тому фотознімком, на якому найвищий керівник держави, товариш Александер Дубчек, позував у плавальному басейні в самих лише плавках [95] Special thanks Маріушеві Щигелу за «Готтланд». .

Це було запрошення до відкритості — оголення вождя, що таким чином переставав бути вождем і ставав нормальною голою людиною. Це була революція, трохи навіть і сексуальна.

Місто як таке, отже, лежало на північ від Моджан. До нього їхалося спершу автобусом. Потім, на Браніку, пересідалося до трамваю — 17-го або 21-го. Обидва курсували правим берегом уздовж річки. Маріуш Щиґел пише, що в роки нормалізації , тобто після придушення весни, саме 17-м їздив туди-сюди Грабал, обмірковуючи самогубство. Він дивився на Влтаву та її лебедів, і це зупиняло його, приносячи незрозумілу полегкість. Тобто коли ми вдруге навідалися до Праги 1970 року, я міг їхати з ним в одному й тому ж трамваї, та навіть і в тому ж вагоні. Мені вже починає здаватися, що так воно й було. Я ж таки пам'ятаю того обшарпаного й сумного роботягу в береті, що зненацька втрутився до наших розмов і тричі перепитав «Ukrajinci?»!

Бранік був і справді брамою — між передмістями та містом. Довші роки я пов'язував із ним господу «Браніцький скліпек», що її так полюбив мій батько — за пиво № 14. До пива там можна було замовити брамбораки, себто гарячі деруни. Слово «брамбораки» звучить бомбастично. Так могли б називатись якісь особливі барабани. Слово подобалося мені значно більше, ніж те, що воно означало.

Назва закладу насправді дезорієнтує: «Браніцький скліпек» зовсім не на Браніку, а в самому центрі Праги, на вулиці Водічковій. Кілька днів тому я знайшов його у відгуці американського блоґера: «Typically smoky, Czech drinking-house. A woman wouldn't be caught dead on it, but good for some serious drinking in the company of the working comunity. Beer: Branicke 10 % (light), Prazan Mestan 11 % (dark), Branicke 12 % (light). No food» [96] «Типово прокурена чеська пивнуха. Жінки не будуть у захваті, хоч місце загалом непогано надається для серйозної пиятики у робітничому товаристві. Пиво: Браніцьке 10 % (світле), Пражан Местан 11 % (темне), Браніцьке 12 % (світле). Їжі немає» (англ.). .

І як же змінилися часи, думаю я. No food! А як же тоді брамбораки?! Вони мені що, наснилися?! Вони йому що, не food?! І де батькова 14-ка?!

Так от, на Браніку ми пересідали до трамваю й котилися далі до центру — як виявляється, на північ. Чеська мова, яку я тоді почав любити, пробиралась у вуха назвами зупинок. Ось хоча б ці, найсмачніші: Пржиставіштє (Приставище? Приставайло?) і Подольська водярня (як гарно — водярня! не те що якась там «водоочисна станція», тьху!). Утім, росіянин обов'язково пов'язав би «водярню» з водярою.

Далі ми в'їздили до Вишеградського тунелю. Неймовірна скеля над річкою, ще й посередині міста, нагадувала мені сни про ніколи не бачену Швейцарію чи, скажімо, Люксембург. Точніше — нагадувала сни про дитячу залізницю, де обов'язковим елементом є як мінімум один пробитий у скелях тунель.

Прага потрясає ландшафтово. Це так, ніби в наших Карпатах, просто на горах і посеред гір, протягом кількох століть набудували столицю імперії.

Де ми висідали? Коло мосту Палацького? І він саме так називався — Палацького? Ніякої певності. Зате я певен, що Карлів міст і тоді називався Карловим. Напевно, ми висідали коло нього.