Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Відразу ж починалося занурення у Старе Місто. Нітрохи не сумніваюся, що першого ж дня наші родичі привели нас до Орлою. Так роблять усі. Орлой — це початок Праги, щось наче центральний пункт нагромадження роззяв. Не підходити до нього можна лише на знак протесту проти загального туристичного ідіотизму. Орлой уявлявся мені з гачкуватим дзьобом і крилами. Щойно тепер до мене раптово доходить, що ніякого орла шукати не варто. Тобто що я даремно вдивлявся — а раптом залопоче, заклекотить і злетить? Орлой насправді не від орла — від orologio [97] Годинник (італ.). . Це слово я вперше почув багато років по тому у Венеції. Стара Європа начинена італійщиною, ніби булка родзинками.

Згідно з довідниками, Орлой — це історичний годинник, що показує роки, місяці, дні та години, часи сходу і заходу Сонця та Місяця, а також положення знаків зодіаку.

Але я нічого цього не бачив. Для мене то був радше ляльковий театр, значно багатший за ті, що їх нам показували на дитячих агітаційних майданчиках під час літніх вакацій. Не було ані Петрушки-крикуна, ані верескливого Ємелі зі Щукою. Зате Орлойський театр, як усі вертепи, мав аж три яруси. У вікнах найвищого прокручувались Апостоли, всі дванадцять. Чи знав я про них раніше? Я ж не питав ні в кого «А хто це такі, ці з бородами й баскетбольними кільцями над головою?».

Нижче розташовувалися дві пари: самозакохана Марнота, що підносила собі до лиця і знову віддаляла дзеркало, і Жадоба, що потрясала мішком з усілякою золотою всячиною, а також Турок і Смерть. Як Марнота, так і Жадоба були чоловіками, досить екзотично одягнутими — чужинці. Турок, звичайно, теж.

Під ними, поруч календаря, красувалися ще попарно Філософ із Архангелом та Астроном із Літописцем. З усіх чотирьох двоє останніх так чи сяк працюють із часом, перший над ним думає. Проте з усіх чотирьох мені найбільше сподобався Архангел — надто вже добре він був озброєний, не тільки мечем, але і списом.

Насправді приходити до Орлоя слід було щонайменше вісім разів, щоразу заради однієї фігури. Кожна заслуговувала окремого зосередженого розглядання. Найцікавішою все-таки здавалася Смерть. Вона ритмічно смикала за мотузок і тим самим дзвонила в umiraček. Так називається малий церковний дзвін, що сповіщає про смерть.

От саме тоді, в тому натовпі роззяв, що вкотре дочекалися своєї дванадцятої, я й почув типово чеське слово «smrtička». Про це вже йшлося в «Таємниці», але зараз кілька додаткових рис. Це слово вимовила молода жінка, яка тримала на руках зовсім маленьку дівчинку. Такій ще зазвичай треба більше показувати, ніж розказувати. Або найкраще — і розказувати, й показувати водночас. Що й робила згадана матуся, якнайвиразніше артикулюючи та жестикулюючи. «Podivej se jaka pĕkná smrtička!» [98] Поглянь, яка гарна смертонька! (чес.). — ледь не заспівала вона.

Матінко моя, оце мова! І яка любов до всього дитинно-зменшеного! Так, ніби «umiraček» їм недостатній, мусить бути ще «smrtička».

А я? Що я знав на той час про смерть? Нічого. Я ще з нею зовсім-зовсім не перетинався, навіть ніколи жодного мерця не бачив, навіть здалека. Однак навіть мене вразила та фамільярність (яка, до речі, тут означає не так зухвалу панібратськість, як теплу родинність). Прийняти її, смертоньку, до своїх, бо вона ще маленька і pĕkná, це і є воно — моє перше в житті осяяння, мій перший дзен.

У фіналі швидкоплинного спектаклю пролунав крик півня.

Півень вінчає все — вгорі, над Апостолами, хоча з усіх дванадцяти він має стосунок головним чином лише до Петра. Так от: коли він пропіє, всі зазвичай полегшено сміються і починають розходитися. Півень — це розрядка напруженості, заключний ґеґ, профанація містерії.

Ще один півень прокричав наді мною при виїзді із Замку жахіть.

Ми з батьком (то був другий раз у Празі — не 68 рік, а 70-й) напівлежали у стрімкій вагонетці, що неслася всілякими лабіринтами і час від часу критично швидко перла на черговий глухий кут, готова врізатися в нього і разом з нами розплющитись у брамборак. Однак цього ніяк не траплялося, вагонетку в останню мить повертало вбік, і вона гнала далі, до нових тупиків. Не знаю, яким дивом ніхто з нас так і не випав з неї. Ми ледь не всцикалися. Це був досить нервовий сміх, навіть нервово-паралітичний. Навколо пружно вистрибували з могил закривавлені мерці, танцювали скелети, кажани сипалися нам на голови, ворони лупили крилами по очах, до нас тяглися лабетами відьми й вампіри, якась мертва пані на заключному відтинку жбурнула в наш бік щойно вирваним з власних грудей серцем і страшно розреготалася нам услід.