Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

У мене від нього подарунок — фіолетова футболка з написом «Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu» на грудях. Перекладається це приблизно як «Народжений круглим не вмре квадратним». Щось наче пом'якшений парафраз на тему «Горбатого могила справить». Це улюблена приказка мафії, стрижень її духовності. Опустіть руки і не дригайтеся. Ця земля наша. Ми її не віддамо. Так і ходіть горбатими, поки не здохнете.

На це в Леолуки є відповідь — на тій самій футболці, але на спині, щоб читали озираючись: «Cambiare è possibile». Зміна можлива! Дуже правильна відповідь, як тоді мені здавалося.

І замок Острозьких, і Луцька вежа, й Татарська — все відбулося: побачене, зареєстроване.

До синаґоґи ж ідеться недовго, з Татарського передмістя якихось лише кількасот метрів. Але враження таке, ніби опинився вже поза містом — пустир історичного центру. Тут, якщо уважний, можеш почути підземні шепоти — з-під глини і трави, якісь уривки читань, голосінь, молитов, зойків. Зойки шепотом? Шепоти зойком?

Де будинки? Де хоча б халупи? Де бідні й багаті? Де ятки, де варштати, де корчми? Вистачає вбити — і все розсипається на невидимі спінозівські атоми: топографічна діра, від штетлу тільки шари пилюки на лопушинні та споришах. Навіть Б-г не позбирає докупи знову, не зліпить з мільярдів пилинок нове існування.

До синаґоґи входиш ніби до гробниці — вниз. Вона осідає — здається, що земля під нею розповзається. Кажуть, ніби насправді вона фортеця. По ній наказав палити з гармат Суворов, але ядра так і повисли в повітрі. Суворов передумав, і того разу все скінчилося добре. Ядра тепер у музеї.

Чому Хмельницький не передумав? Чому гайдамаки? Чому поліцаї? Звідки ця повстанська доблесть — різати беззахисних?

І навіщо ті есесівські руни, повидряпувані на колонах місцевими гопами, руни в руїні? Як їх позішкрібати, позчищувати?

(Зішкрібання — саме те слово, щоденне зішкрібання нас порятує).

Помиляєтеся: це не руїна синаґоґи. Це наша з вами руїна, це ми западаємо під землю.

Про «Нелеґала Орфейського» ви вже знаєте — принаймні ті з вас, які читали дюссельдорфський розділ цієї книжки [87] Прошу не плутати з «Орфеєм Нелеґальським» — це інший спектакль, поставлений у Ляйпциґу. . Там, у Дюссельдорфі, й розпочався мій недовгий театральний роман. Подальше ж його розгортання відбувалося не лише в Дюссельдорфі, а й у Києві та Палермо. Завдяки цьому «Нелеґалові» всі ми, його автори й виконавці, стали на деякий час таким собі мандрівним театром. Констанца і Мелані, пані Клавдія Буркгардт і Анна Бадора, а також Юрко, Вольдемар і Стас (один із Перфецьких), Міхаель Фукс, Томас, Арґус і Марко, і звісно, наші незрівнянні й дорогі італійці, Енріко, Розаріо, Маттео — всі вони досі тут, у моєму наділеному душею комп'ютері. Часом я переглядаю фотографії, часом відео, бо що тепер залишається. Ми роз'їхалися, нашої дивної трупи більше немає. Здається, це назавжди.

Востаннє ми бачилися в Палермо. Там усе й завершувалося тоді, на початку червня. Ми мали зіграти останні два спектаклі. Удень ми їздили від Опери 806-м автобусом до пляжу в Монделло. Увечері грали «Нелеґала» в Театро Ґарібальді. Ніщо не свідчило про якесь інше, переповнене смертю життя десь тут, поруч з нами. Хіба що сам той театр — винятково занепала споруда, фактично руїна.

Якщо в Палермо ви запитуєте про Театро Ґарібальді, то вам у дев'яти з десяти випадків покажуть інший, той, що на П'яцца Руджеро Сеттімо, багатий і доглянутий. Це його я щойно назвав Оперою, бо так воно і є. Ми натомість ходили до театральної руїни у старому місті, в околицях вулиці Кастрофіліппо і П'яцца Маджоне. Директором руїни є згадуваний Маттео. У «Нелеґалі» він грав самого Леонардо ді Казаллеґру, пам'ятаєте?

Театро Ґарібальді збудували 1861 року на честь Генерала-Визволителя. Роком раніше він узяв Палермо й іменем короля Віктора-Емануеля II проголосив себе диктатором Сицилії. Місто його любило і щосили вітало його червоносорочечну бойову тисячу. Новозбудований театр увінчав перемогу і став подарунком його дружині Джузеппіні Раймонді. Її портрет у центрі авансцени, вибляклий і полущений, є однією з небагатьох прикрас, що дотягли аж донині. Усе інше — меблі, пожитки та реквізит — нищилось і розкрадалося протягом довгих десятиліть, коли приміщення слугувало то боксерською залою, то порнокінотеатром, то кабаре, то нарешті сміттєзвалищем. У середині 90-х Маттео започаткував у ньому свій дивацький театр, нічого не перебудовуючи й не реставруючи, лишивши руїну руїною, тільки очистивши її від навалених тут і там кучугур усілякого мотлоху. Певний театрознавець якось написав: «Місце, якраз відповідне для розкопок пам'яті, переколажування видінь — прибравши на себе оболонку театру, воно непомітно стирається з лиця землі і зводить свій солодко-гіркий порахунок з наближенням смерті».