Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Одним з дальших наслідків цього списометання стало те, що через вісімнадцять з гаком років я знову прийшов до Одеси, але цього разу з моря. То був шестипалубний грецький корабель, він вирушив з Пірею і без жодної зупинки, перетнувши моря Егейське, Мармурове та Чорне, причалив на морвокзалі в Одесі. І тоді з нього й вивалив увесь наш письменницький виводок загальним числом понад чотириста осіб.

Письменники на Заході є переважно лівими — як добрі, так і не надто, або й зовсім ніякі письменники. Це не конче означає партійну приналежність, а швидше певну світоглядну базу чи — ще непевніше — громадянську жестикуляцію. Припускаю, що цей лівий нон-конформізм є проявом особливого середовищного конформізму, згідно з яким не бути лівим письменникові просто ганебно. Не бути лівим — це бути буржуазною свинею. Що може бути гірше?

Проте я не про те. Того пронизливо-сльотавого листопадового надвечір'я, незадовго перед ранніми сутінками, вони вихлюпнулися на морвокзал Одеси, ніби якесь чотиристаголове стадо-цунамі. Їм хотілось Одеси — це незаперечно. Їм потрібні були Потьомкінські сходи з дитячим візком. Їм ще чогось хотілося — червоних прапорів, кагебе, портових повій. Вони почали з обмінників і засипали їх дрібними доларовими папірцями. За них вони отримували товстелезні пачки гіперінфляційних купоно-карбованців. Одна п'ятидоларова купюра дорівнювала сотням заяложених папірців, у різних, а проте однаково гидких барвах.

І тоді кожен з них зробив те, за що я їх уперше зненавидів. Вони почали фотографуватися з цими огидними різнокольоровими пачками, розгортаючи їх — якщо вдавалося — віялами, набиваючи ними всі можливі кишені і натужно кривлячись. Вони як діти тішилися тій грошовій масі, й це були злі діти.

А вдруге я зненавидів їх, коли вони кинулися до розставлених відразу ж за обмінниками лотків і почали захланно скуповувати в тих накольщиків усе, що трапляло під руку — матрьошки, солдатські вушанки, кролячі шапки, будьонівки, портрети Леніна-Сталіна, ордени й медалі Радянського Союзу, самовари, валянки, куфайки, портупеї, ракетниці, генеральські погони, а тоді ще раз матрьошки і знову по тому ж колу все те саме. Їм здавалося, наче вони потрапили на останній розпродаж уламків якогось переможеного, але й досі звабливого світу. При цьому вони не переставали фотографуватися — у згущенні сутінків, серед усе частіших спалахів, остання апокаліптична сесія перед настанням цілковитої темряви, вже у вушанках і шинелях, і в штанах з лампасами, з орденами й зірками на грудях, з балалайками, калашами та іконами.

Так, ніби це вони розвалили до біса весь той комунізм і тепер танцювали на його уламках. Або інакше — так, ніби кинулися рятувати його останні уламки, щоб зібрати його, весь той комунізм, наново.

Добре, що ми вирушили з Одеси на Констанцу ще того ж вечора, і вони не встигли.

А про Констанцу ви вже читали?

Про Чехію я в цій книжці ще писатиму — і значно більше: попереду Прага. А поки що зовсім трохи, зате з дна душі.

Душу я щойно згадав головним чином завдяки Зденекові та його закладові. У чеській мові є начебто зрозуміле нам слово «hospoda», проте воно аж ніяк не означає, як у нас, «домашнє житло, домівка». Швидше навпаки: чеська господа — це місце, куди чехи зазвичай від своїх домівок утікають. Тобто це «кнайпа», «пивнуха», «шинок», «народна ресторація» — щось таке середнє між усіма цими поняттями. Можна здогадуватися, що для кожного чеха справжнім домом є його рідний пивняк. Не думаю, що хтось колись полічив число господ по всій Чехії. Проте можна бути цілком певним того, що вони, вдаючись до квітчастої образності Павла Алеппського, «численніші від зірок на небі та піщинок на березі моря».

В Оломоуці, на вулиці Првні Має, 8 міститься одна з них. Її споконвічне офіційне ім'я «При Музеї» (там справді поруч якийсь музей), а неофіційне — «Понорка», тобто по-нашому «Підводний човен» або ж «Субмарина». Господаря звати Зденек і він класний.

Удень до «Понорки» заходять на обід роботяги, з'їдають перше, друге, випивають по два-три пива, відтак по чарці сливовиці і ще одному пиву, після чого знову лізуть на свої риштування чи де вони там їбошать. Увечері ж до «Понорки» злазяться культурні герої оломоуцьких околиць — поети, рокери, активісти, акціоністи, ветерани-68, переможці-89, нероби, мудреці, художники, їхні красуні та інші потвори. Вони просиджують на дні своєї спільної субмарини до пізньої ночі і при цьому вливають у себе в середньому по дев'ятнадцять кухлів пива та випалюють у середньому по двадцять дев'ять сигарет.