Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Зате потім я бачив автомобілі, і вони проїздили дослівно попри наш столик у якомусь кафе, ледь не черкаючи об нього своєю металевою поверхнею. Крім мене, за столиком сиділи всі поляки включно з Ольгою, навіть їхні дівчата-перекладачки, які ще годину тому танцювали у клубі самі з собою і, як мені здалося наступного дня, сильно на мене образилися. Так от — ми сиділи за столиком у кафе, але в той же час попри нас їздили авто, себто столик розташувався посеред проїжджої частини. А може, то таке дивне кафе, через яке можна проїжджати за міліметри від столиків. «Ходімо звідси, тут навіть неможливо поговорити», — звернувся я до всіх і ні до кого зокрема, киваючи головою в бік автомобілів. Не певен, чи мене зрозуміли.

Зате певен, що трохи пізніше, вже у власному готельному номері, я ще довго не міг відкараскатися від тих автомобілів. Вони все проносилися попри моє ліжко — дарма що таке маленьке. Я мусив підібгати ноги під саме підборіддя — щоб котрийсь із них часом не черкнув мені гарячою обшивкою по п'ятах. Добре, що світанок у червні настає скоро. Він і порозганяв їх усіх, і вони врешті перестали гальмувати з вищанням за якісь міліметри від стіни. Хоч я все одно не зважувався випрямити ноги. Так і лежав ембріоном на самому дні Голландії, котра насправді може бути безоднею.

Цей спогад недовгий, але сильний.

Недовгий, бо відвідини Нового Саду тривали всього якісь лічені години. Сильний, бо сильно підсилений ракією, що нею мене частував Сава в універі на кафедрі. У сербських університетах викладачі теж поцмулюють на кафедрах у вільний від лекцій час. Ракія була невимовно міцна і добра, просвітлена і підсилена (у свою чергу) невимовно міцною доброю кавою й таким же тютюном. Відчуття страшенно рідного місця не полишало. Воєводина — це ніби сербська Галичина: та сама небіжка Австрія досі пантрує тінню над її сипкими теренами.

Від будівлі філософського факультету до набережної над Дунаєм навіть не два кроки, а ближче. Часу в нас виявилося лише на Дунай, шматок набережної та щоб кинути погляд на протилежний бік, де Петроварадинська фортеця.

Мостів, жодного з трьох, так і не було — тільки уламки. Навзамін діяв один-єдиний, тимчасовий і понтонний. Здається, нижче за течією, тобто ліворуч від нас.

Розбомблені мости Нового Саду і є суттю чи центром спогаду. Серед ясного й теплого осіннього дня потрапляєш до міста, в якому тобі відразу все подобається. Так що навіть потаємно хочеш залишитися тут надовше — хоча б заради Дунаю та його мостів. Але мостів немає, все ще немає, виявляється. Й аж тут починаєш розуміти, що в цьому місці рвалися бомби, якісь лише два з гаком роки тому. І ось ці, наприклад, обсмалені рештки, ці поламані кістки, до яких ти саме наближаєшся — це вже не Варадинський міст, яким ти залюбки перейшовся би на той бік до фортеці, а свідчення «непропорційно застосованої 1 квітня 1999 року військової сили».

Чому Захід карав Сербію так «непропорційно»? Чому я, його переконаний адепт і аґент, не знаходжу слів, щойно мова зайде про сербську весну 99-го? Чому саме Новий Сад, насправді такий опозиційний, прозахідний, чому ці сербогаличани, ці пост-австріяки Сербії, чому жертвами стали саме вони?

Уявімо собі, не без холодання в нутрощах, що Косово — це Крим, а косовари — кримські татари. До цієї аналогії ще й досі полюбляють удаватися всілякі панслов'янські провокатори. Я її ненавиджу і йдеться мені не про це, а про інше. От якби Захід виступив захисником кримських татар у тому, на щастя, уявному конфлікті і, щоб зупинити насильство над ними, почав би скидати бомби, але чомусь на Львів? Неможливо?

Але саме так вони це вчинили з Новим Садом.

У Львові немає Дунаю, проте його близькість іноді відчуваєш надто загострено.

Уявіть собі кінець липня і дуже багато краси: дерева, пагорби, пронизані світлом галявини, якісь там ще млини, фонтани, а головне — річки зеленавого кольору, і ви стоїте на мостах і бачите все до дна, як там понад самим дном ходять повільні рибини. Я вже десь кілька разів писав про це, зокрема про цю сповнену повільної тілесної радості ходу річкових рибин. Як і про водорості, що плавно нагиналися вперед у згоді з течією. «Повільні й велетенські риби, краса риб у каналах, у самому серці старого міста — це й була Європа», — ось як я про це вже одного разу писав. Європа — це країна, в якій рибам живеться добре.

Місто, що в ньому наприкінці липня мені трапилися згадані дерева, галявини, мости, рибини й водорості, називається Нюрнберґ. До нього я заїхав з мертвими півнями, власне кажучи, то вони заїхали, а я був додатком, тобто їхнім «домашнім поетом». Так написала про це якась місцева газета наступного ранку після концерту. «Щодо музики без кордонів, то долати їх можна лише завдяки місткам над прірвою мови: змістовно насичений львівський вечір Вальтера Моссмана з молодою групою «Мертвий півень» неможливо уявити собі без перекладу, цього ключа від почуттів». І трохи нижче: «Ми помрем не в Парижі, — співає культова група українських студентів, — ми помрем у провінційному ліжку!». Насолода прориву пульсує крізь лють і смуток, а залишається «фантомний біль від крила». У музичному плані цей молодий септет, що прихопив із собою свого домашнього поета Jurkif Andruchowytsch, перебуває десь зовсім поруч із західним альтернативним роком — а все ж настільки відмінний у своїй нестримній віддачі великим почуттям».