Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Іноді в «Понорці» читають свої твори панове і пані літератори. Значно частіше в ній грають рок. Одного разу там навіть злабали «Джетро Талл» (не ті самі — їхні двійники, але все ж).

Іншого разу в «Понорці» виступили ми з карбідами й «Самогоном». Зденек нас відтоді дуже полюбив і пригощав до ранку всім, що має, головним чином душевністю та сливовицею. Він особисто визвучує кожну запрошену команду на власному скромному апараті, бо й сам запеклий рок-н-рольний басист, незгірший від Джефрі Геммонда-Геммонда. Зденек — це справжнісінький старий чеський гіпар, довжина його патлів саме та, що так уразила мої дитячі уявлення про свободу (принаймні зачісок) у Празі 68-го року.

Серед чехів досі спостерігається чимале число старших літами чуваків з гіпівською довжиною волосся. Таке враження, що саме чехи є найвірнішими синами того особливого часу і стилю, найпослідовнішими носіями тих революційних цінностей. Може, більшість із них просто застрягла десь у своїй історичній весні, переповненій сексом, політикою і дедалі ближчим гулом радянських танків? За сорок років, що збігли відтоді, їхні патли сильно посивіли й іноді дуже поріділи. Але вони все ще слухають музику, з якої все й почалося.

У «Понорці» таких типів зустрічаєш просто неминуче. Один з них з'явився ще за пару годин перед нашим концертом, під час репетиції. Від того моменту він уже нікуди не зникав, а лише цмулив пиво за пивом, пахкав самокрутками і гладив по коліну свою подругу, дещо молодшу, але так само сиву. Часом вони цілувалися, переплівши долоні. Але головним чином витріщалися на нас. Я ловив це витріщання постійно: і перед концертом, і під час, і після, коли ми з карбідами розбрелися по господі, і всі хотіли нас частувати своєю чеською вайлуватою вдячністю. Але він, той тип, лише витріщався в мій бік і час до часу клав руку на цицьку своєї подруги. Так, іноді вони ще й перемовлялися, не зводячи з мене очей. Чогось я був певен, що він обов'язково підійде. Проте він усе не підходив.

Протягом того і наступного вечорів у «Понорці» я випив, здається, з кожним її гостем зокрема і з усіма разом. І тільки той тип уперто тримався звіддалік. Мені почало здаватися, що вони з тією його милою навмисне вибирають такий столик, щоб увесь час мене бачити. І щойно я зникаю з їхнього поля зору, як вони пересідають до іншого столика, звідки мене знову стає видно. Це була трохи параноя, згоден. Її, можливо, й не з'явилося б, якби вони хоча б не перемовлялися про мене своїми дещо скривленими упирячими ротами.

Третього — й останнього — з вечорів я на прощання обійняв добрягу Зденека і вийшов у темряву. Мій потяг до Львова відходив за якісь півтори години. Пройшовши з півсотні метрів угору вулицею Првні Має, я почув, що за мною хтось женеться. «Товарищ! Стой, товариш!» — покликали мене чомусь мовою третьої країни.

То був, ясна річ, він, з розвіяними від бігу сивими патлами. Він підійшов майже впритул і, дихнувши п'ятнадцятим за вечір старопраменом, вибачився за свою погану російську. Я відповів, що зрозумію чеською. Він щасливо завсміхався і спитав: «Але ж ти знаєш російську?». «То й що?» — спитав трохи зимніше я. Він став плутано пояснювати, що його цікавить лиш одне запитання, одне-єдине, але воно півжиття не дає йому спокою, та де там півжиття, дві третини життя, ніяк не менше. Це стосується російської мови. І він тепер такий радий, що зустрів когось, хто може йому підтвердити чи спростувати одну річ, одну-однісіньку. «Яку саме?» — перебив я його. Він набрав у груди повітря, різко видихнув і спитав: «Чи правда, що в росіян є така приказка: только для любимой хуй стоит дубиной?».

Ніколи раніше я чогось подібного не чув. Але я без вагань підтвердив йому, що це так і є. Тобто, що така приказка в росіян існує.

Я гадаю, що вчинив дуже слушно. Мало хто в моєму житті світився такою вдячною радістю. Ми потисли один одному руки і розійшлися — кожен зі своєю дубиною.

В Оснабрюку народився Еріх-Марія Ремарк, і якби цього не трапилося, то навіть не знаю, чи я колись у ньому побував би. Це не означає, що я навмисне подорожую ремарківськими місцями, анітрохи. До цього письменника в мене два сентименти, не більше. Ні, не два сантиметри — два сентименти.

Перший: у часи, коли я щойно народився, його дуже любили мої батьки. Вони в цьому аж ніяк не були оригіналами, Ремарком тоді зачитувався увесь еСеСеСеР, особливо «Трьома товаришами». Здається, бідному романісту від усієї тієї любові з мільйонними накладами книжок навіть і шеляга не перепадало, на що він час до часу публічно нарікав. Але до Женевської конвенції з авторських прав Самая Читающая Страна в Мире приєдналась як на зло аж по його смерті.