Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Гаразд, коли я кажу «нічого», то суттєво перебільшую. Приміром, я пам'ятаю, що всі ми дуже раділи наближенню до голандського берега і заздалегідь обговорювали цю радісну перспективу — ще в Кельні, здається. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», — повторював час від часу кожний з нас і підморгував іншим. І всі погоджувалися з ним, що так воно й буде, і так само підморгували.

Але чи місцевий оркестр і справді зустрічав нас на березі? Не пригадую. Хоча звідки тоді це нав'язливе видиво з причалом і саме голландськими, а не якимись там ще, триколорами? Коли причал ближчає, і набережна більшає, і ти сам суцільне відеоспостереження, і врешті оркестр починає грати щось незрозуміле, виманюючи тебе на берег?

Крім того, пам'ятаю, що готель видався мені старовинним, а мій номер жахливо тісним, особливо в порівнянні з усіма попередніми німецькими. У такому номері навіть ноги не було як витягнути — доводилося спати, згорнувшися клубком. А може, мені трапився якийсь дитячий номер? Але не пам'ятаю ні назви готелю, ні який номер був у мого номера. Зате пам'ятаю, яке це було щастя — вибігти з готелю на якусь площу, назви якої не пам'ятаю.

Чому це було щастя? Тому що до прощальної вечірки з усякими читаннями поезії залишалося ще кілька вільних годин і я був сам у чужому місті десь у Голландії, в якій не бував ніколи раніше. Але перш усього тому, що все діялося в перші дні літа і цілий світ мерехтів мені новою чистою зеленню і пахнув зеленою річковою водою. І я безпомилково, за допомогою самих лише ніздрів та носової порожнини, вибрів саме на ту дільницю, тобто я повернувся до річки і пішов якимись набережними, допоки не почалися суцільні кофішопи. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», — повторював я час до часу заповітну фразу, хоч насправді то вже й не Голландія була, а суцільна Кофішопія. «Кофішоп за кофішопом, кофішоп за кофішопом!» — запульсувало в мені рефреном. Що це було — шматочки-зародки реґґі?

Отже, дещо я все-таки пам'ятаю.

Пам'ятаю, що кофішопів було повно — ціла вулиця. Пам'ятаю, що я цьому навіть не здивувався й тим більше не противився — кордон поруч і вся велика Німеччина знемагає у прагненні поглибше затягнутися магічним димом. Ще пам'ятаю, як зайшов досередини. Останнє, що пам'ятаю — це купівлю трьох джойнтів по два євро штука. Чому саме трьох? Тому що це досконале число, яке містить у собі початок, середину і кінець — раз. Тому що перший був на зараз, другий на вечір, а третій мав доїхати до України — два. Тому що вигідніше купувати відразу три — три.

Адже коли береш три, то платиш не шість євро, а п'ять. Не пам'ятаю, що було б, якби брав шість чи, скажімо, дванадцять. І яку знижку отримує той, хто замовить аж дев'яносто дев'ять.

Зате пам'ятаю єдиного відвідувача при шинквасі з чаєм і цигаркою, його цілісну філософську незворушність. Звідки люди беруть аж стільки спокою, подумалося мені, але без образи чи заздрості. Мені здається, що він так і сидить на тому ж місці донині.

Не пам'ятаю, чи прийняття, влаштоване для нас міським головою в ратуші, відбувалося перед прогулянкою до кофішопу чи вже після. Проте пам'ятаю, що промови на прийнятті видалися мені надто розтягнутими. Природа цієї розтягнутості полягала в тому, що всі промовці якось ледве повертали вкінець розартикульованими язиками — так, наче кожний з них недавно переніс інсульт. Це було цілком можливо у випадку наймехенського мера, його заступника й кількох місцевих діячів культури. Тобто цілком можливо було припустити, що всі вони як один чомусь недавно перенесли інсульт. Але аж ніяк неможливо було припускати таке у випадку доктора Л., керівника нашого проекту, з яким я зовсім нормально спілкувався ще пару годин тому. А проте він також заледве плів язиком. Настільки заледве, що я не міг ухопити жодного змісту, ба навіть жодного слова. І це несамовито веселило мене — до тієї міри, що я раз у раз дещо завідверто пирскав сміхом, аж поки не піймав на собі кілька здивовано-осудливих поглядів, зокрема пані Уршулі, польської поетки. «Акустика тут ні до чого», — сказав я вголос, до жодного з присутніх особисто не звертаючись, і вийшов з ратуші подихати глибше.

Я дихав ним довго, до глибоких сутінків, а вони в червні настають нескоро. І за весь той час я зробив лише три повні вдихи і три видихи — по півгодини кожен. Це я пам'ятаю точно — півгодинний видих, півгодинний вдих. Зате не пам'ятаю, як опинився у тому клубі, де всі святкували востаннє. На сцену саме виводили пані Уршулю.