Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

«Ну, як? — запитав Проводир Фіш, утішений справленим ефектом. — Ідемо?».

Я вдихнув повні груди холоду.

Тієї ночі він загадково і дуже надовго зник. Але я ніколи не забуду ці повні кишені «Шантре» і купюр, якими він завжди вистеляв свій шлях.

Мій тодішній Мюнхен — це шок багатством. Слово «шок» тут, безумовно, засильне, я не хапав судомно ротом повітря і не зомлівав у супермаркетах — навпаки, з першого дня намагався маскуватися під бувалого в бувальцях світового мандрівника-пройдисвіта. Але внутрішньо я таки — ну, немає в мене відповіднішого слова! — охуївав.

Ми (я про «покоління») виростали в тотальних нестачах, і наша юність — книжки, фільми, картини та, головне, музика — яку ми собі вибрали, прищепила нам навик добровільної відмови від матеріального. Вершиною моїх матеріальних прагнень в еСеСеСеРі була пристойна акустична система, що завдяки їй можна було би поринати у кращу з реальностей і показувати свій фак гіршій. Десь у середині 80-х я написав рядки, в яких про весь цей моральний вибір говориться достатньо ясно:

І от у Мюнхені на мене вперше в житті накотили «спокуси» й «купецькі радощі». Предметний світ — розкіш чи хоча би зваблива ошатність вітрин, одяг, його кольори й тактильність, одяг у вітринах, на манекенах, одяг на людях, самі люди з їхньою рафіновано-породистою генетикою, завжди помитим волоссям та справжніми здоровими зубами, світильники, лампи і ліхтарі, будинки, їхні фасади, брами, балкони, двері, дверні ручки й механізми, клацання замків, бездоганна функціональність усіх систем, ковзка легкість метро і трамваїв, меблі, білизна й посуд, напої, прянощі, безмежна амплітуда смаків і запахів — по-справжньому захопив мене своїм перенадлишком. А ще ж були, наприклад, автомобілі, яких я просто не надто бачив, бо досьогодні не надто на них розуміюся.

Великий грузин Резо Ґабріадзе, що від нього в ті дні я неодноразово навчався уважності, звертав мій погляд на форму якої-небудь пляшки і розвивав цілу теорію про культурну спадкоємність. «У цій пляшці, — казав він, — суцільні натюрморти старих голандців. У нас не вийде такої пляшки, бо ми здичавіли, а єдиний піддатний нам інструмент називається автоматом Калашнікова».

Мої прогулянки уздовж пішохідної Кауфінґерштрассе, поміж Марієнплятц і Штахусом, перетворювалися на уроки нової речевості. Купівля якої-небудь сорочки з чорного шовку ставала поемою чи принаймні давала спостережницько-чуттєвої поживи на зухвалий есей.

Але найбільшою купецькою спокусою Кауфінґерштрассе був для мене WOM — World Of Music, велетенський забитий вініловими платівками й касетами напівпідвал. У ньому я просиджував годинами.

Заборонена музика, що так ще недавно становила фактичний сенс мого існування, раптом, в одну чудову мить, виявилася дозволеною й досяжною. Від літери до літери я переходив тільки мені зрозумілими мостами: В — Beatles, D — Dire Straits, Е — Emerson, Lake & Palmer, J — Jethro Tull, K — King Crimson, P — Pink Floyd, R — Rolling Stones, U — Uriah Heep, Y — Yes. Yessss!

Насправді то був тимчасовий кінець вінілу, початок ери компактів. Я вибрав проміжне. Касетоплеєр марки «Nitech», згаданий навіть у заповіті Перфецького, до речі, разом із чорною шовковою сорочкою «Angelo Litrico», відкрив мені ще одну можливість пересування. Простір навколо мене заповнювався музикою. Шлях ес-баном від станції у Фельдафінґу, де я жив, до центру дорівнював 45 хвилинам, себто приблизній тривалості одного диску. Першу композицію платівки я вмикав, заходячи до вагону. Найвищим пілотажем було виїхати ескалатором на поверхню Марієнплятцу разом з останніми акордами останньої.

І тільки якщо я вибирав у дорогу Моцартів «Реквієм» (Academy and Chorus of St Martin In The Fields / Sir Neville Marriner), то мусив тиснути на старт заздалегідь — щойно виходив з подвір'я вілли. На станцію я збігав десь між Introitus та Kyrie. Це дозволяло мені виїжджати на центральну площу разом із «Lux aeterna». Мілош Форман мав би це оцінити.

Одного разу я пересідав на Гауптбангофі з S6 на U2, щоб їхати далі до Йозефсплятцу. У слухавках саме бринів Андреас Волленвайдер, уже згадуваний у цій книжці арфіст. Його «Трилогію» я записав собі вибірково, вся вона ніяк не вмістилася б на 90-хвилинну касету. Третя частина «Трилогії» називається «Білі Вітри», і там є такий зовсім-зовсім індокитайський шматок — хто пам'ятає, той знає про що я. Саме цей шматок залунав у моїх слухавках, коли я дійшов до платформи U2 в напрямку на Фельдмохінґ. І саме в цю мить мене з усіх боків почали обступати в'єтнамці. Їх було кілька десятків — чоловіки, жінки, і хоч як мене свербить написати «діти», я цього тут не зроблю, бо всі вони були завбільшки з дітей. Вони не могли чути музику з моїх слухавок, але поводилися так, ніби не тільки чують, а ще й унаочнюють її. Я стояв один, ніби стрімчак у морі, посеред багатьох-багатьох в'єтнамців. Море було Південно-Китайське, а в'єтнамці були його хвилястою поверхнею, і вона розступилася, щойно той шматок закінчився, а до платформи прибув потяг.