Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Це найзагадковіший момент усіх моїх московських ночей.

Я любив Пушкінський музей, бо в ньому тримали старих майстрів Європи. Дуже зрідка я бував у театрах. Частіше я ходив у кіно, часом до відеосалонів. У Будинку художника я подивився велику виставку Ороско і там-таки, вперше в еСеСеСеРі — нецензуровану версію «Останнього танґо в Парижі», з анальною сценою включно. Восени 89-го я вперше і востаннє почув, як гурт «Несчастный случай» співає пісню «Аркадий». З того часу я її не можу забути.

Усе інше в Москві я пропустив. Я не відвідав Мавзолею, ГУМу, ЦУМу та Казанського собору, не стояв у брамі Спаської чи Нікольської вежі, не ступив і ногою за червоні мури Кремля, отже, навіть не підходив до Великого Кремлівського палацу, не вибирався на вистави до Большого й Малого, не був у Коломенському й Царицині, не покладав вінки на Поклонну гору, не здіймався на дзвіницю Івана Великого, ані на метр не наближався до Новодівичевого монастиря. Я всього тільки раз побував у щойно відкритому «Макдональдсі».

Щиро кажучи, не знаю, що я в тій Москві робив.

Я не мушу надто довго шукати відповідь на запитання «чому». У всьому, що стосувалося Москви, я намагався бути зверхнім. Це була моя колоніальна відповідь метрополітальному (еге ж, летальному!) Центрові. В очах росіян я напевно міг виглядати невдячним підривником-націоналістом. У моїй гуртожитській кімнаті справді висів календар із портретом диктатора ЗУНР Петрушевича. Якщо в гостях у мене бували росіяни, то вони обов'язково запитували, хто це такий. Вони завжди запитували тільки про нього, хоч на стінах у мене висіло ще до біса всякого. У росіян просто дивовижна чуйка на такі моменти, і вони відразу визначають, звідки суне ворог. Деякі з них, засвоївши мої історичні пояснення, згодом неодмінно підкреслювали, що я «западноукраинский поэт из Галиции». Гадаю, їм від цього робилося легше, вони залишали шанс — для себе і для решти України. Вони хотіли бути навіки разом. Я, ніби Отто фон Ф. з пивбару на Фонвізіна, прагнув їм заперечувати. Я заперечував будь-яку вищість російського, а для цього мусив їх шокувати.

Моїм шокером була зневага, а моя зневага формою визволення. Я розумію, що за найвищим рахунком не мав рації, бо зневажати Велику Російську Культуру — це лише поглиблювати фобії цього світу. Але слід було йти геть не озираючись. Слід було втрачати к бісовій матері цю звичку, цю Росію, цю російську прописку, і здобувати собі право на Решту Світу. На волю, в пампаси!

Нині, вже майже два десятиліття по тому, як ми начебто відокремилися, Москва і далі є чинником найістотнішого впливу на все, що з нами відбувається. Але що прикметно: це насправді не робить її щасливою й переможною, радше навпаки.

Остаточна версія нашого з росіянами «навіки разом» — це «скуті одним ланцюгом». Ми начебто рвемося з нього у широкий світ, а вони цьому опираються. Насправді ж нам дуже хочеться, щоб вони тримали нас якомога міцніше, а їм — щоб ми рвалися геть з усіх сил. Інакше-бо як нам і їм знайти сенс для подальшого існування? От лише в ньому, ланцюгові, єдиний наш і їхній сенс.

Господи, як хотів би я бути англійцем, німцем, французом, та навіть японцем — тільки щоб змогти любити Москву по-справжньому! Тобто як щось велике, нев'їбенно багате, розмашисте, екзотичне, далеке й безпечно чуже, розташоване на безпечній культурній відстані, наче Pio, Шанхай чи Нью-Йорк. Адже Москва жахливо варта того, щоб її любити. Тільки от у жодному разі не з цієї пригніченої та напівзігнутої позиції її, Москви, вічної малоросійської шестьори. Як хотів би я вільно розкошувати у ВРК всіма космополітичними радощами духу, а не огризатися щокроку на її, ВРК, перманентний імперський вишкір у наш малоросійський бік.

А на Кремль я дуже хотів би подивитися врешті як на якийсь Тадж Махал, тобто як на чудовий архітектурний ансамбль XV–XVII століть (бо він же справді таким є!), а не як на резиденцію світового зла, в якій безупинно виношуються чергові стратегії й технології проти мене. Я хотів би бачити в ньому італійських майстрів і чути дзвін німецьких курантів у Спаській вежі. І навіть червона рубінова звізда на її шпилі викликала б моє захоплення.

Але для цього треба спершу проспати років п'ятсот і врешті одного ранку прокинутися, наприклад, у 729-й кімнаті, на сьомому поверсі гуртожитку Літінституту по вулиці Добролюбова, 9/11 — з її вікном на повне тополь подвір'я.

У цій книжці Мюнхен починається відразу за Москвою, і це той випадок, коли абетка наспівує в унісон часові. Якщо йому, звичайно, дозволити розгортатися лінійно. Бо так усе й було — Москва, Мюнхен.