Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Проте зазвичай я лише доходив до Гоголівського (з однойменним пам'ятником) — і знову повертав праворуч. Там починався Арбат, ця пішохідна модель демократії, зона свободи (зона?! свободи?!) чи принаймні її передчуттів.

Я повинен тут щось пояснювати? Спробую.

Та Москва, в якій я встиг пожити, була — про це я не вперше — суцільним парадоксом: центром Імперії та епіцентром її розпаду водночас. Іншими словами, Центр, який усе ще намагався щосили стримувати провінції, не міг собі порадити із самим собою. Для Москви найбільше проблем створювала Москва. Арбат з його «промоклими художниками, захриплими поетами-інвективістами, вицвілими бардами, облізлими джазменами, жонглерами, декламаторами, матадорами, канатохідцями, педерастами і власне жебрацтвом» (цитую за «Московіадою») здавався мені — і, можливо, таки був — найживішим нервом у згаданому епіцентрі розпаду. Без нього нічого б не сталося. Він являв собою парад плюралізмів і протестних потенцій. Це була дефіляда уздовж кількох сотень метрів свободи — слова, жесту і підприємництва. Від нього віяло лібертухою, кооперативним бізнесом та блюзнірством. Він смачно пахнув шашличним димом та розмноженою на ксероксах антирадянщиною. Усе в Москві залишалося радянським, і лиш Арбат був інший.

Іноді, коли від ходьби я вже збивався з ніг, так хотілося просто лягти посеред нього, ніби в річку. Але це зрозуміли б як не зовсім доречну цитату.

З моїх 480 московських днів найбільше було осені та весни, а найменше літа. Тому Москва для мене — радше прохолодне, з дощами і мокрим снігом, хоч і не вщерть засніжене місто. Сніг у тій моїй Москві, хоч і падав, але танув. Я в ній хоч мерз, але не замерзав. Зима в Москві, ця кліматична тріскуча катастрофа для всякого агресора, окупанта і бездомного, якось лишилася фактично поза моїм особистим досвідом. Найдраматичнішу її частину я пропускав. Найголовніше було вистояти грудень, а тоді дати драла додому й повернутися щойно в середині лютого.

Багато-пребагато років по тому, в січні 2005-го, я її, цю зиму в Москві, таки трохи зазнав — коли посеред ночі вилетів просто в холоднечу і хуртовину з парадних дверей єрофеєвського дому, пекельно розпаленого вогнедишними батареями, горілками, солянками, чаями, розмовами та фліртами. Я пам'ятаю флірт і пам'ятаю ліфт, обидва у стилі модерн, їхні подвійні сенси і двері, а потім уже тільки вистриб назовні, в Арктику, політ над верхами заметів (животом пальта поверхово ковзаючи по верхах) — і якесь містично-мультиплікаційне потрапляння ледь не через вікно в геть заметену таксівку, що чекала на мене вже з вічність. Штовхати все одно довелося мені, тож невідомо хто кого врятував тої ночі від обмороження.

Ефект відсутності — це коли тебе десь немає, а ти раптом дуже хочеш там опинитись. У Москві цей ефект є одним з найгостріших на світі. Я не думаю, що хотів чи зміг би в ній жити. Але раптово в ній опинитись — о, це буває зі мною ще й досі! Особливо чомусь посеред зими. Зимове загострення москальгії?

Я хочу їхнього холоду, злого морозу, їхнього газу, обпікання чаєм, відчаєм, їхнього сталінізму, золотого і срібного віку в культурі, їхнього Толстого і Троцького, Руцького і Ржевського, їхньої Тверської-Ямської, хочу їхнього Київського вокзалу, їхньої «України», їхньої любові до України, їхнього передозу, бодуна, хочу хокею, з шайбою та з м'ячем, вічних перемог вічного цееска, ковзанів, новорічних ялинок, валянок, замерзлих на ходу тролейбусів, кривавих слідів на снігу, битих пляшок, рубінових звізд, хочу телекартинок з дитинства і щоб запахло огірковим лосьйоном та зубним еліксиром.

Найбільше ж мені хочеться знову переходити вбрід широченну Бутирську, по якій нічого не їде, бо друга ночі, а я саме зійшов з останнього вагону на станції «Савьоловська», де обривалося метро, і далі вже мусив іти пішки — хвилин сорок, або й тридцять, не довше, але слід було закурити в дорогу, бо ж ніч як море і голову рвало від думок, а я не мав сірника, тож рушив навпоперек Бутирської до якогось дядька чи дідька з протилежного боку, позаяк у нього в писку жевріло. І поки я так до нього брів — уже майже на бровах, він за мною уважно спостерігав: спіткнуся чи не спіткнуся. А потім дав мені підкурити й запитався: «Вы украинец?». І поки я розгублено втягував іскру в сигаретину, він казав: «Украинец, я вижу, что украинец». Після чого проспівав: «Бачу вас у красі-і» — один тільки цей рядок.

Ну, звідки йому було знати?