Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

У травні 1935 року його права метрополітенівська рука Лазар Каганович, відкриваючи першу, звичайно ж, червону лінію між Парком Культури і Сокольниками, виголосив промову, яка неодноразово переривалася бурхливими тривалими оплесками та вигуками ентузіазму. «Метрополітени в капіталістичних містах будуються понурими, одноманітними, сумовитими, — казав Каганович. — Людина йде з роботи втомлена, спускається вниз, у темряву склепу, сідає в підземний потяг і не тільки не відчуває полегкості, а навпаки, ще більше втомлюється». У цьому Каганович мав рацію, зауважу я нині — вже після того, як запізнав і паризьке, і нью-йоркське, і, звичайно ж, лондонське метро. Проте найбільше в його словах мене привабила цілком ґотична темрява склепу — безумовний відбиток підлітково-юнацького захоплення яким-небудь Брюсовим чи Бальмонтом. Тому я не втримуюся від утіхи цитувати Кагановича й далі: «У нас інше суспільство та інший лад. Наше суспільство є, передусім, суспільство соціалістичне. Соціалістична держава може дозволити собі будівництво для народу споруди, яка коштує дорожче, зате дає зручності, краще самопочуття, художню насолоду населенню. Ми хочемо, щоб ця споруда, яка більше, ніж будь-який інший палац, театр, обслуговує мільйони людей, — щоб ця споруда піднімала дух людини, полегшувала їй життя, приносила їй відпочинок, задоволення. Наш робітник, що їде на метро, має почувати себе в цій споруді бадьоро і радісно, знаючи, що працює для себе, знаючи, що кожна гайка є гайкою соціалізму».

Тут я на мить зупиню цитування — виключно, аби ще раз помилуватися красою щойно згаданої гайки, якомога міцніше закрученої, хочеться сподіватися. Помилувався — і далі, до головного месиджу тієї історичної промови: «Ось чому, товариші, ми збудували такий метрополітен, де людина, спускаючись на станцію, почуває себе, за визначенням робітників Москви — «як у палаці». Та й палаци нашого метро не одноманітні. Що не станція — то своєрідність. Де ж тут, панове буржуа, казарма, знищення особистості, знищення творчості, знищення [82] Слово «знищення» таки за Фройдом ужите аж тричі. мистецтва? Навпаки, на метро ми бачимо найвеличніше розгортання творчості, розквіт архітектурної думки — що не станція, то палац, що не палац, то по-особливому прикрашений. Але кожний з цих палаців світить одним вогнем, вогнем соціалізму, що йде вперед і перемагає!».

Ці патетичні слова було вимовлено в мить одного з найвищих злетів еСеСеСеРу. Система починала здаватись успішною і переможною. Мешканці Москви, ніби діти напередодні Свят, жили очікуванням цього підземного дива. Їм випало справжнє щастя: найгарніший у світі Метрополітен, наймудріший у світі Батько. Ті з них, які ще перед відкриттям таємно побували під землею і краєм ока підглянули, що там будують, розповідали про побачене напівошалілою скоромовкою: мармур, коштовності, бронза, колони, скульптури. Це була мета, її досягнення, це було мега — мегадосягнення мегамети.

Герой «Московіади» Отто фон Ф., якісь лише 55 років по тому, переповідає свої враження від метрополітену (і саме московського, позаяк своєї кругосвітної подорожі ще не здійснив, тож інших метрополітенів ще не бачив) цілком інакше: «Він завжди приваблював мене своєю дикою апокаліптичністю. У таких вагонах я возив би грішників до пекла. Усе — починаючи від пропускних турнікетів, що жахають металевим автоматизмом, від нескінченних есхатологічних ескалаторів із зафіксованими постатями кататоніків або вічно забіганими силуетами параноїків, до самих підземних потягів, що вириваються звідкілясь із темряви, лячно гальмують на станціях з бандитськими іменами, щоб за півхвилини знову рвонути кудись у ніч, защемивши дверима чиїсь невезучі руки, задниці, голови».

Це про ті самі палаци? Про їхню «художню насолоду для населення»? Про той самий вогонь соціалізму? Бідолашний товаришу Каганович, як же воно все виблякло, протерлося і посипалося! Темрява склепу запанувала в палацах, темрява склепу!

Але, може, нічого насправді не сипалося? Може, то Отто фон Ф. галюцинує і нагнітає страхи навколо чужої йому Столиці? Я десь нещодавно вичитав, що середня швидкість потягів у московському метро становить усього лише 41 — 43 кілометри на годину. Щиро кажучи, нічого «дико апокаліптичного». Возити до пекла грішників з такою сміховинною швидкістю було б якось украй непереконливо.

Якщо метро — це дев'ять десятих моїх пересувань Москвою, то ходіння пішки — також дев'ять десятих, але в іншому вимірі. Крім щоденного сходження вулицею Горького вниз до Центрального телеграфу, в мене бувало Бульварне кільце. Я стартував у хвіртці Літінституту на Тверському бульварі, 25 і брав праворуч. За Тверським починався Нікітський, за Нікітським Гоголівський. Пройти усі десять бульварів Кільця було б напевно ділом, надзвичайно вартим зусиль. Воно мусило б забрати ніяк не менше двох з половиною годин, якщо враховувати, що насправді Кільце аж ніяк не закільцьоване. Тобто, щоб його справді описати, почавши у певному пункті й до нього вкінці повернувшися, слід подолати ще й добрячий шматок усієї дистанції Москворецькою та Кремлівською набережними. Разом набралося б кілометрів з дванадцять. Яке чудове вбивання московського часу! Наскільки швидше б він летів, якби я бодай двічі на тиждень описував ногами Кільце! До того ж таке ходіння можна було би піднести до рівня ритуалу — такого собі поклоніння пам'ятникам, наприклад. Їх на бульварному жахливо багато, вони починаються Пушкіним і утворюють якийсь такий пам'ятниковий ланцюг російськості. Таким чином, нині я міг би з деякою геометричною натяжкою писати, що двічі на тиждень ходив периметром Великої Російської Культури — ВРК. І в цьому хай позаздрять мені всі на світі її шанувальники.