Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Тепер мені спадає на думку, що моя потреба в ходінні насправді означала вбивання часу. Тобто підсвідомо я прагнув проходити власними ногами всю цю Москву, щоб тими ходіннями, а краще сказати, хождениями , прискорити час, розігнати його. Любов до піших походів мені прищепив, здається, батько. До певного віку він люто ненавидів громадський транспорт і волів будь-яку відстань долати ногами. Але в межах Франика це не справляло приголомшливого ефекту. У Москві така життєва настанова виглядала б у сто разів масштабнішою.

Москва — це місто, де я проходив найдовші відстані. За нею, мабуть, Відень, а далі вже Берлін і з недавнього часу Нью-Йорк, Велике Яблуко. Я його ледь-ледь надкусив.

Але якщо Нью-Йорк — Велике Яблуко, то що таке Москва? Велика Картоплина? Будь-яка мапа Москви підтвердить моє припущення.

Я йшов і запам'ятовував. Моїм центром ставав Центральний, але не гастроном, а телеграф. Я зрадів, коли його побачив. Це він, Центральний телеграф, мав бути моєю щоденною метою на ці два роки, пунктом призначень — моїх і моїх листів, моїм Призначенням. Листи мали надходити звідусіль — з дому, від Ярослава Ґарсії, з усього світу, від оленярів, геологів, зеків і від не знаних поки що коханок. Старі поштові листи, що їх сьогодні, в добу електронних, прийнято називати «звичайними», становили одну з підвалин мого дворічного життя у Москві, і вони були «до запитання». Мабуть, це і вабило (та й бавило добряче): якби я сам не приходив і не «запитував», то вони б так і лежали незапитаними, їх поступово, по досягненню чергової вікової позначки, переводили б з одного сховища до іншого, понижаючи в категорії та статусі, аж поки одного дня не викинули б кудись у внутрішні двори всередині цього замкнутого чавунного каре і не спалили вкупі з такими ж простроченими.

Але я не дав їм цього шансу. 480 разів я приходив по них, убиваючи московський час, а заодно і свої ненаписані поеми, одним і тим самим маршрутом — з Тверського бульвару, 25 на вулицю Горького, 7.

(Про ненаписані і вбиті поеми я щойно загнув. Навпаки — моє ходіння дуже їм допомагало, вони в ньому виходжувалися і відбувалися).

Центральний телеграф — це футуризм, до того ж маяковський. У межах Бульварного кільця — чи не єдина вже комуністична, але ще несталінська махинерія. Центральний телеграф технократичний, постреволюційний, неопролетарський та стильний (його стиль телеграфний). У ньому є щось харківське, він асоцієються з ілюзіями, утопіями, прогресом та швидкістю звуку. В ньому назавжди закодоване радіо, він заклятий сигналами всіх частотностей.

Після нього вже тільки Красна площа і Кремль. Про другий я недавно прочитав, що за формою він неправильний трикутник. Я додав би — дуже неправильний трикутник. Першу я обійшов за периметром і переконався в тому, що британський музичний продюсер мав рацію, порівнявши її в нічному випуску станції «Юність» із двадцятьма стадіонами «Вемблі». Пам'ятник Мініну і Пожарському, Василій Блаженний, Спаська вежа, Мавзолей і ГУМ були на місці.

До Кремля я не увіходив. Нє звалі-с.

Ще того ж вечора в гуртязі я порівняно швидко записав обидва виходжені протягом усього пішого дня вірші. Обидва мені досі частково подобаються, за що я мушу вклонитися свободі, відстані та Москві. Зрештою, обидві перші компоненти виявилися наповненням (і доповненням до) третього. Рядок «знову в руськім царстві пиятика» спав мені на думку, коли я йшов (точніше, следовал ) Бутирською за дротами і, на мить відвернувши голову від тролейбусного неба, запримітив жахливу ходинську тисняву з доброї сотні чоловічих та жіночих, переважно заяложених, тіл. Вони штурмували горілчаний, і це був початок кінця.

еСеСеСеР, яким його пам'ятаю, був країною нестачі всього. Той, якого не пам'ятаю (себто який існував до мого народження), теж навряд чи відрізнявся у кращий бік. Можливо, подеколи в гірший — у це я повірю. В еСеСеСеРі хронічно бракувало речей, виробів, товарів, предметів, продуктів і загалом продукції — від пелюшок до трун, від трусів до автомобілів, від книжок до жуйок, від комодів до кондомів. Людське життя являло собою суцільне добування всього того, без чого нормального людського життя не буває. Людське щастя являло собою здобуття всього цього. Звісно, це було ненормальне людське щастя. еСеСеСеРяни розвинули незбагненну здатність давати собі з цим раду і тішитися кожною здобиччю, ніби здобутком. Змагання з дефіцитами створювало сенс існування. Уміння крутитися і влаштовуватися досягло не баченої ніде філігранності. Так бралися від життя маленькі радощі, які насправді виявлялися великими. Ті з вас, які люблять прозу Довлатова, сподіваюся, не забули про сосискові перемоги героїні. Як і про її ж сором з їхнього приводу.