Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

О десятій вечора Театро Ґарібальді почав ліниво заповнюватися публікою: п'ять, сім, сімнадцять, двадцять осіб. Зал у ньому розрахований десь на сто двадцять місць. «Маттео заспокоїв, — переказувала Анна, — що в них традиційно приходять на півгодини пізніше».

Коли вистава рушила, глядачів назбиралося десь із вісімдесят, але потім ще трохи додалося. «В усьому винні карабіньєрі, — вголос нарікав я. — Це вони не пускають людей».

Але вистава йшла цілком непогано. Найголовніше для мене було не зіпсувати її закінчення.

У київському спектаклі я виходив на сцену двічі: для виголошення промови Перфецького в середині вистави і в самому фіналі. В цьому другому випадку я попередньо роззувався і, босака ступаючи затопленою сценою, на задньому плані перетинався зі Стасом (Перфецький-1, що вислизає в Невідоме), а відтак попри лежачого на спині Міхаеля Фукса (Перфецький-2, що пірнув у Вічність), виходив на просценіум, звідки читав останню частину своєї поеми «Стас Перфецький повертається в Україну». Ось вона:

Стас Перфецький має рацію, коли пише про вічний початок. Я збираюся з думками і прошу його ще раз, а потім ще раз:

У Палермо ми вирішили, що мій вихід посередині не матиме сенсу, натомість фінал варто зберегти. Я заздалегідь попросив синьйора Ренцо про італійський переклад вірша. Звичайно, дещо в ньому слід було позмінювати з огляду на тутешню публіку. Наприклад, такий рядок, як «приєднаєш Донбас до України, відновиш Кримське ханство» нічого їй не сказав би. Замість нього в перекладі з'явилося «приєднаєш Італію до Сицилії, відновиш Римську імперію», далі з'являвся рядок з котроїсь із попередніх частин — «проведеш Хав'єра Солану по саунах Києва», але замість Солани виникав Берлусконі. Київські сауни та масажні кабінети пасували йому навіть краще, ніж Солані. Що стосується анонімного українця, що його Перфецький мав зробити наступним Папою й водночас Далай-Ламою, то спеціально для італійців він набував персональної визначеності і ставав Андрієм Шевченком.

Я довго й наполегливо вчив напам'ять італійську версію того уривка. Ні, я не говорю італійською, але часом здається, що міг би. Мені особливо подобались останні три рядки, після яких уже можна було зітхнути з полегкістю й дочекатись оплесків:

Найважливіше було не запоротися на слові «indimenticabile». Я не запоровся. Але трапилося дещо інше.

Після «perfettesco», а потім і «perfetto» я робив паузи. Мені це порадила Анна — трохи посмакувати ці слова, що так відверто перегукуються з іменем героя. Це були, ясна річ, зовсім короткі паузи — може, двосекундні. І от у першій з них ми всі почули ззовні автоматну чергу. І була вона такою короткою, що у другій паузі вже ущухла. Тобто вона тривала не довше, ніж італійське слово «perfetto», якщо його вимовляти вголос. Я навіть устиг подумати про не відомий мені додатковий звуковий ефект асистента Йорґа — з натяком на місцевий колорит. Однак щойно я вимовив «nome», як черга повторилася. І тепер уже не було сумніву, що це з-поза театру, тобто що ніякий це не ефект.

Ще за кілька хвилин, коли актори під оплески вже виходили на поклін, почулося виття сирен. Публіка, хоч і аплодувала, виглядала радше пригніченою. Здавалося, більшості цих людей нестерпно хочеться бути де-небудь подалі звідси.

Але вони не можуть жити деінде. Маттео також не може. Сù nasci tunnu un pò muriri quadratu.

Коли o пів на першу ночі ми вибралися з руїн театру, ніяких карабіньєрі перед тим будинком уже не було. Ніхто вже не заступав нам дорогу, Віа Кастрофіліппо виглядала цілком безлюдною. На жаль, брудно-червоні плями з хідника прибиральники позмивали тільки зранку. На сіруватій мармуровій поверхні їх не можна було не побачити навіть уночі.