Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Сам по собі звук жіночого сміху не є чимось, аж настільки збудливим. Але цей конкретний був. Там був ще й чоловічий голос, і саме він провадив, тобто лунав гучніше і певніше — таке собі самовдоволене низьке муркотіння нахабно-безсоромного котяри. Від нього й народжувався той жіночий сміх, відданий і вже готовий, розкладений, з розведеними ногами — і це було воно, те, що мене пронизало і поволокло з напівсну. Я чинив цьому опір, намагаючись не розплющувати очей, проте за якісь чверть години такої боротьби з власними повіками я зрозумів, що вислизнути у паралельну реальність найближчим часом не вийде.

І навіть коли за стіною все на певний момент затихло — і голос, і сміх — я вже не зміг нікуди вислизнути. Я лежав у темряві й напружено вслухався. Просто так, тишею, це скінчитися не могло. Це мусило мати продовження. Як пишуть у цих випадках популярні прозаїки, «щось мені підказувало, що так воно і станеться».

Звичайно, невдовзі все почалося. При цьому вона вже не сміялась, а він уже не муркотів. Її робилося відчутно більше, ніж його. Вона в наростанні заволодівала всією акустикою, він лише доповнював, то потрапляючи в ритм, то випадаючи з нього. Як це назвати? Ні, це не спів і не стогін, і не лемент. Ви знаєте, що справжнього слова на це немає. До речі — чому? А, може, в якихось мовах є? У французькій?

Що міг я відчувати, лежачи в сусідній кімнаті з розплющеними очима, відокремлений лише стіною від їхнього стрибучо-французького ліжка? Що, крім безнадійно стійкої ерекції? Моє відчуття я назвав би змішаним. Я заздрив йому і ревнував її. Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш . Я жахливий ревнивець, особливо коли йдеться про цілком незнайомих дівчат, які при мені виявляють закоханість у своїх супутників. «Ідіотко, — думаю я в такі хвилини, — якби ти тільки знала, як багато на цьому світі ти втрачаєш через те, що плутаєшся з цим придурком, а не зі мною!». Менше з тим, це побіжна заувага.

Не скажу, що я не намагався ховати голову під подушку. Так само не скажу, що це мені помагало. Більшою мірою помагав невідь звідки посланий мені рядок поета Рембо «Париж заселяється знову». Він виявився таким собі внутрішнім рефреном, що цілком незле накладався на їхній глосолалійний екстаз. Париж. Заселяється. Знову. Па! Рижза. Селя. Ється. Знову. Парижза. Селя. Єтьсязно. By!

Про любощі в готелі, а точніше в сусідній кімнаті, у цій книжці невдовзі ще буде. Але то не моя історія. Ця — моя.

Париж нарешті заселився. Судячи з останніх звукових виплесків, обоє щасливо встигли. Усе скінчилось. Якщо вірити староримській приказці, після коїтусу обидві тварини мали би посумнішати. Отже, знову запала тиша — ні, майже тиша: тиша у порівнянні з. Бо якісь шуми все-таки виникали — наприклад, у ванні потекла вода.

Я розпалився, я не знав, що далі. Тепер вони вляжуться й позасинають, як убиті свині. А мені вертітися до ранку. Я засвітив нічник біля ліжка і глянув на годинника. Тоді згасив. Тоді знову засвітив. Тоді відкинув ковдру — чомусь так, як учили в армії: рішуче. «Їбав я вашу родинну атмосферу», — проказав я з притиском і почав одягатися. Мені трапилася кімната для некурців. Я мусив зійти вниз, щоб викурити одну-дві в салоні коло рецепції. Я повернусь, а ці суки солодко спатимуть. Ці суки солодкі. А я не засну.

Коли я виходив з номера, їхні двері також відчинилися. З кімнати вийшла жінка і попливла коридором у бік сходів. Я міг бачити її лише ззаду. Вона й не глянула в мій бік. «Це вже занадто», — подумав я.

Від неї я відставав на три-чотири кроки. Вона не могла не відчувати, як від мене пашить — ця курва, ця професійна парижанка.

І знову дурна ситуація, чи не дурніша від першої: ти сунеш коридором, а потім сходами вниз услід за повією, ще теплою, готовою ще раз і ще раз. Вона не озирається, але працює сідницями так, наче запрошує. Яка вона? Хто вона? Вік? Обличчя? Що з цим зараз робити? Привітатися? Bon soir, madame? Витягнути руку вперед і зловити її за трудову, всю в синяках, задницю?

А з іншого боку, заговорило в мені інстинктивно-протилежне, воно тобі треба, цей ВІЛ-СНІД? Чи принаймні ця французька хвороба на ймення сифіліс? Ти ж ненавидиш презервативи! Ти ж читаєш Подсядла! [92] «Nie, kochanie, nie będę używał prezerwatywy» — Ні, кохана, не користуватимусь презервативом (пол.) — однорядковий вірш Яцека Подсядла. І ще — у скільки це стане? Сто баксів година? 600 франків? А бідолашний добряга Пако примудряється жити на 300 в місяць! У Парижі!