Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

І тільки Іван Підкова, страчений у Львові 1577 року, заповів, що навіть після відсічення йому голови кат не сміє торкнутись його і пальцем. Однак Іван Підкова є львів'янином лише в дуже вузькому сенсі — завширшки з горло, на яке його скарали. Насправді він козацький гетьман і молдавський господар. Тож і замашки в нього відповідні.

Передісторію його львівської страти я перекажу близько до тексту [70] Авторства тих самих блискучих Андрія Козицького та Степана Білостоцького. , але власними словами.

Того злощасного року він з козаками-братчиками налетів на Молдову, спритно, як йому здавалося, вписавшись у чергову для тієї країни громадянську війну. Після розгрому господаря Петра Кульгавого Підкова захопив Ясси і заявив, що віднині господар у домі та краї він. Турецький падишах Мурад, що кришував Кульгавого, був жахливо роздратований цією новиною і негайно вислав на Підкову велетенське військо. Зрозумівши зненацька, яку дурницю він утнув, Підкова з хлопцями пустився втікати на терени Рес Публіки. Але щойно він перетнув кордон, як його було схоплено і відетаповано до Львова. Падишах зупинив наступ війська, проте написав королеві Стефанові Баторію, що вимагає для Підкови привселюдної страти. У противному разі — військо ще не розпущене — рушить на Рес Публіку війною. Король, хоч і симпатизував Підкові, змушений був на ультиматум пристати. Не виключено, що він сподівався замутити якусь комбінацію, наслідком якої страта наче й відбулася б, а Підкова залишився б живий.

Передбачивши це, падишах Мурад поставив додаткову вимогу: страта має відбутись у присутності його спеціального посланця, котрий згодом підтвердить факт особисто йому, падишахові. Король і тут не мав куди подітися. Долю Підкови було вирішено.

Роман, що закрутиться навколо цієї події, матиме форму щоденника, автором якого є той самий високий турецький посланець — якийсь Мустафа, Мухамед чи Ібрагім. Роман міститиме опис його подорожі зі Стамбула до Львова, а тоді — кількаденного перебування у Львові. Міська управа, згідно з розпорядженням короля, приймає його з усіма належними почестями і влаштовує привітальний банкет. Подальші дні та ночі падишахового посланця минають не менш насичено: учти, карти, дівчата-флейтистки і кастровані хлопчики, лазня, фіміам, гашиш. Автор щоденника, винятково спостережливий, чутливий і жвавий розумом тип, нотує свої враження до мінімальних дрібниць. Його прогулянки містом — це своєрідна еницклопедія стороннього. Ближче до остаточної дати з його записів однак починає струменіти незрозуміла тривога.

Настає 16 червня 1578 року — день публічної страти. Король, що начебто з тієї ж нагоди прибув до Львова, рано-вранці покидає місто під приводом полювання. Площа Ринок переповнена охочим до повчальних видовиськ людом. Підкова на ешафоті поводиться бездоганно і виголошує жорстку промову загальним чином про те, що його козацька кров багато кому з присутніх ще віділлється. Насамкінець він просить про дві речі. Перша: його братчики, відмоливши та вмивши тіло, повинні безборонно вивезти його з міста. Друга: кат не повинен його торкатися. Ковтнувши вина і змовивши молитву, Підкова наготувався до смерті, але катові заважає його комір. Підкова виконує останню катову волю і рішуче відриває комір від сорочки. Минають лічені секунди — і кат звершує свій обов'язок. Оповідач бачить усе зблизька — для нього влаштовано окреме дощане підвищення, з якого він уважно спостерігає, оточений потрійним кільцем охоронців-татар.

Далі трапляється несподіване. Майже водночас із відлітанням Підковиної голови і червоним фонтануванням тулуба завалюється під вагою збуджених роззявляк прибудова до ратуші — щось на зразок тимчасової трибуни для спостерігання за стратою. Зчиняється жахна веремія, десятки людей розчавлено під уламками, площа починає двигтіти панічним ґвалтом. Посланець падишаха встигає побачити, як міський урядник демонструє на три сторони світу Підковину голову. Але що з нею відбувається за хвилину по цьому, він уже не бачить за розбурханим натовпом і стовпами куряви.

Голова зникає [71] Її викрали Підковині прибічники. Його дружина згодом пришиє голову до тіла власним волоссям, і так він буде похований. . Посланець, який мав доставити її до падишахових ніг у спеціальному контейнері, опиняється в тяжкій скруті. Свідомий того, що не виконав місії, посланець падишаха (аж тут мимохідь з'ясується, що він потурчений грек-кіпріот) замовляє у Львові фальшиву голову, але внаслідок цілого ланцюга фатальних непорозумінь сам стає жертвою власного замовлення. Коли він дізнається, що фальшивого Підкову мають приготувати з нього самого, рятуватися втечею вже пізно. Його татарська охорона розбіглася, він чує кроки вбивць на сходах. Останні слова його щоденника (вони ж — і роману) являють собою 20-й аят 69-ї сури Корану «Аль-Хакка»: «Я вірив у те, що мені виставлять рахунок». Роман матиме ту ж назву, що і згадана сура — «Неминуче».