Юрій Андрухович - Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Як і в усіх інших містах, кати у Львові не тільки страчували, але й тортурували. Справа вважалася розслідуваною до кінця, якщо звинувачуваний сам у всьому зізнавався. Значення ката у слідчому процесі ставало вирішальним. Його ключова місія — такого собі посередника між суддею і підсудним — створювала йому образ найвірнішого слуги для першого і найближчого друзяки для другого. Найвищим фаховим досягненням ката вважалося зізнання жертви, отримане без тортур, а як наслідок самої лише попередньої демонстрації того, якими ці тортури можуть бути. Найуспішніші львівські кати — це так звані кати-демонстратори [72] Ще одне значення слова «де-монстрація» — звільнення від монстра, роз-монстрення. При цьому малося на увазі метафоричне позбування чудовиська в душі злочинця, дійсного чи уявного. . Відходячи на заслужений спочинок, вони любили похизуватися: «Ці руки нікого не кривдили».

До речі, про руки. Певного спекотного липня ми з Віктором кілька днів поспіль проваландали зневодненим Львовом у пошуках друзів і подруг. Одним із побічних наслідків тієї мандрівки дворами, пивницями і піддашшями стали мої «Липневі начерки подорожнього», серед яких є «Ребро», а в ньому — «руки останнього ката по дванадцятім вироку».

Котрогось із днів ми забрели до Музею історії хвороб, який тоді називався музеєм патологічної анатомії. Там, поміж безлічі всіляких жахних аномалій на зразок уп'ятеро збільшених сердець різників і закоханих, «обвислих легень курців, трубачів і склодувів» чи «меланхолійних пияцьких нутрощів» (печінка!), нам на очі трапилась і ще одна прикметна посудина, де у фізрозчині зберігалися руки останнього львівського ката. За легендою він сам заповів їх медичному факультетові, а через нього й вічності.

Те, що згаданий кат означив себе як останнього , може здаватися дивним. Цілком зрозуміло, що як професія катівство мусить мати свою хронологічну межу. Як посада при магістраті — тим більше, її, напевно, й мав на увазі той добродій, пишаючись власною остаточністю.

Але як покликання катівство хронологічних меж не має. І навіть якщо, ліквідувавши посаду та фаховість, усунути з обігу саме слово «кат» і замінити його «виконавцем» [73] Зрештою, «виконавець» — той самий «екзекутор», чи якщо англійською, то executioner, себто знов-таки «кат». , суть покликання не зміниться.

Я звертаюся до певного дослідження, що присвячене виконанню смертних вироків у Львівському слідчому ізоляторі, леґендарно-горезвісних Бригідках. Ідеться про часи повоєнного еСеСеСеРу — і до моменту, коли смертну кару було врешті скасовано. При цьому я дізнаюся, що Львів і в ньому Бригідки були єдиним на Західній Україні центром виконання смертних вироків. Не Франик, не Чернівці, не Коломия, не Луцьк, не Дрогобич, не Ужгород.

«Смертників тримали на посту № 1 — пишуть автори дослідження, — кожного в окремій камері. Страту виконували вдень, але тоді, коли працювала саме спеціально відібрана зміна (ось воно — покликання! — Авт .). Ув'язненого про це не повідомляли. Один із контролерів-виконавців виводив його з камери. В ув'язнених рідко виникали якісь підозри щодо години «ч», оскільки час від часу їх кудись викликали. За спиною клацали кайданки. Якщо дивитися на будівлю СІЗО з вулиці Городоцької (так, я дивився! — Авт .), то пост № 1 розташований справа на першому поверсі. Засудженого вели коридором на інший бік будинку через особливі двері у стіні (нині їх замурували). Коридор придумали для того, щоб засудженого до страти не вести на очах у всіх. Контролер переважно вів із ним розмову, жартував (той самий друзяка! — Авт .), щоб відволікти і розвіяти підозри. По дорозі вони минали ще кілька дверей і доходили до сходів, які вели на верхні поверхи. А там, під решіткою та сходами, був невеличкий вхід до підвалу. Ув'язненого зводили вниз, де на нього чекали члени комісії. Підвал був невеликим, із трьох кімнат. У першій стояв стіл, два-три стільці. Члени комісії за встановленою процедурою запитували у засудженого його дані, а потім повідомляли, що його прохання про помилування відхилено і зараз буде виконано вирок. Не встигав засуджений отямитись, як його підхоплювали двоє контролерів і заводили до сусідньої кімнати, де за дверима чекав виконавець. І поки ув'язнений доходив до середини кімнати, лунав постріл. У Львівському СІЗО відмовилися від табельної зброї, зокрема, пістолета Макарова, через сильний рикошет. Постріл робили з малокаліберної гвинтівки. Виконавцю рідко доводилося стріляти двічі (професійність — Авт .). Вже перший постріл у потилицю був смертельним. Члени комісії констатували смерть (часто це робив лікар) і підписували акт про виконання смертного вироку. За шкідливість виконаної роботи давали кожному по кілька рублів згори, але якщо на них купували пляшку, то на закуску вже не вистачало. Хоча зарплати і премії були пристойними. Та й квартири давали позачергово (і не якийсь там будиночок на відшибі! — Авт .). Іноді одночасно виконували кілька смертних вироків і тоді використовували третю кімнату. Поки контролер ішов за черговим смертником, труп відтягували туди, а кров змивали водою зі шланга (хоч на це в них у Львові була вода! — Авт .). Ховали трупи на так званому спецоб'єкті. Розташований він в одному із селищ поблизу Львова, влада продала нині цю землю під забудову (пощастило ж теперішнім мешканцям — жити на кістках! А якщо це новий стадіон? — Авт .). Трупи вивозили машиною. їх не обмивали, а тільки закутували голови одягом, щоб не забризкати кров'ю салон. Спецоб'єкт був під охороною, і там постійно ніс службу чоловік» [74] О. Кущій та В. Сагайдак. Назва публікації — «Смертник не знав дня страти» (2001). .