Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Тьєр відступив разом зі своїм урядом до Версаля, і вже наприкінці березня у Парижі було проголошено Комуну. Тепер уже Тьєр зі своїми урядовцями (версальськими) взяли Париж в облогу, бомбардуючи його з Мон-Валер'єн, а от пруссаки взагалі не встрявали, навіть дещо прихильно ставлячись до тих, хто зайде на їхню територію, тож під час другої облоги провізії у столиці було більше, аніж під час облоги першої: зморені голодом своїми ж співвітчизниками, парижани таємно отримували харчі від ворога. Тож уже були люди, котрі, порівнюючи чиновників Тьєра з німцями, тихцем казали, що, врешті-решт, ці любителі кислої капусти були добрими християнами.

Саме коли повідомляли, що французький уряд відходить до Версаля, я отримав від Ґодше листа, в якому той повідомляв, що німців уже не цікавлять події у Парижі, а тому голуб'ятня та фотостудія будуть демонтовані. Але тими ж таки днями до мене завітав Лаґранж, який, здавалось, здогадався, про що мені писав Ґодше.

— Любий Симоніні, ми хочемо, аби ви робили для нас те, що робили для німців: тримали нас у курсі. Ми вже заарештували двох ваших друзів. Голуби полетіли за своїм звичним маршрутом, але все, що лишилось у лабораторії, залишиться нам. За допомогою комунікаційних ліній ми налагодили зв'язок між фронтом у Іссі та тією самою мансардою неподалік Нотр-Дам. Звідти й відсилатимете нам свої повідомлення.

— «Відсилатимете нам» — це ж кому? Ви ж були, як би це мовити, людиною з імператорської поліції, тож мали б щезнути разом зі своїм імператором, натомість зараз ви говорите, наче розвідник Тьєра…

— Капітане Симоніні, я належу до тієї когорти людей, які залишаються, навіть коли уряди відходять. Наразі я відбуваю у Версаль до свого уряду, позаяк у цьому місті зі мною може статися те ж саме, що й з Лекомтом та Тома. Ці навіжені швидкі до розстрілу. Відплатимо їм тією ж самою монетою. Коли нам знадобиться якась конкретніша інформація, отримаєте докладні настанови.

Докладніша інформація… Легко сказати, зважаючи, що у кожному кварталі відбувається щось інакше, у тих самих районах, де поважні буржуа чекають на повернення законного уряду, замкнувшись по своїх домівках, марширують загони Національної гвардії, повтикавши квіти у дула рушниць і тримаючи червоні знамена. Ані з газет, ані з базарних пліток так і не вдалося зрозуміти, хто ж дійсно входить до складу Комуни: там є робітники, журналісти, лікарі, помірні республіканці й розлючені соціалісти, навіть справжнісінькі якобінці, котрі мріють не про Комуну 1789-го, а про повернення жахливої Комуни 1793-го. Проте на вулицях панувало справжнісіньке піднесення. Якби не люди у формі, можна було б подумати, що відбуваються народні гуляння. Солдати гралися у гру, яка в Турині зветься sussi , а тут au bouchon ; офіцери величалися перед дівчатами.

Сьогодні вранці мені спало на думку, що серед мого старого мотлоху збереглася ціла коробка старих газетних вирізок того часу, які згодяться мені для того, аби відновити те, що вже не в змозі повернути моя пам'ять. Серед них були газети найрізноманітніших спрямувань: «Le Rappel», «Le Réveil du Peuple», «La Marsellaise», «Le Bonnet Rouge», «Paris Libre», «Le Moniteur du Peuple» та ще багацько інших. Гадки не маю, хто їх читав, напевно, лише ті, хто їх писав. Позаяк я купував ці видання лише для того, щоб подивитися, чи немає там чого цікавого для Лаґранжа.

Те, наскільки все було непросто, я усвідомив, зустрівши якось у безладному натовпі так само безладної демонстрації Моріса Жолі. Через мою бороду він насилу впізнав мене, та, впізнавши, признав у мені карбонарія чи щось таке, а відтак вирішив, що я теж учасник Комуни. Для нього я був щедрим та добрим товаришем по нещастю, тож він, узявши мене під руку, відвів до себе додому (надзвичайно проста оселя на рю Вольтер) і там за келихом «Гран Марньє» звірився мені:

— Симоніні, я брав участь у перших виступах республіканців, я закликав до продовження війни, але згодом збагнув, що цей захопливий люд хоче забагато. Революційна Комуна врятувала Францію від чужоземного вторгнення, та існують дива, які трапляються лише раз в історії. Революцію не виголошують декретом, вона народжується з життів простих людей. Країна, яка слабує на моральну гангрену протягом двадцяти років, не відродиться за два дні. Франція спроможна лише на те, щоб каструвати своїх найвидатніших синів. Я просидів за ґратами два роки за те, що був противником Бонапарта, та вийшовши на свободу, я не знайшов жодного видавця, який би надрукував мої нові твори. Ви, звісно, заперечите, мовляв, у нас ще й досі була імперія. Але ж після падіння імперії цей новий республіканський уряд віддав мене під суд за те, що я брав участь у мирному вторгненні в Отель-де-Віль [220] Палац на правому березі Сени, де розміщуються муніципальні органи влади Парижа. наприкінці жовтня. Гаразд, мене відпустили, бо не могли висунути проти мене звинувачень у насильстві, але ось яку винагороду отримують ті, хто боровся проти імперії й цього ганебного перемир'я.