Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

У середу я спостерігав за тим, як палають громадські будівлі на кшталт Тюїльрі, котрі, за плітками, підпалили комунари, аби призупинити наступ урядових військ, а насправді то були осатанілі якобінці, pétroleuses [223] Підпалювачки-жінки, які, якщо вірити версальським газетам, вчиняли підпали у період Паризької комуни. , котрі блукали, несучи відерце з бензином у руках, щоб учиняти підпали, а дехто божився, що то від урядових гаубиць, урешті, були й такі, що звинувачували бонапартистів, мовляв, вони, скориставшись нагодою, спалювали компрометуючі архіви; я із самісінького початку подумав, що на місці Лаґранжа учинив би саме так, одначе згодом, поміркувавши, вирішив, що добрий розвідник ніколи не знищить такі документи, а тільки гарненько сховає їх, бо ж може трапитися, що колись вони згодяться для шантажу.

Попри страшезні сумніви й страх опинитися у самісінькому пеклі сутички, я востаннє навідався на голуб'ятню, де знайшов послання від Лаґранжа. Він повідомляв, що зв'язуватися з ним через голуб'ятню більше не потрібно, й дав мені адресу в уже окупованому Луврі та пароль, аби я пройшов заставу урядових військ.

Саме у цей момент, почувши, що урядовці дісталися пагорба Монпарнас, мені спало на гадку, що якось мені довелося відвідати тамтешній винний льох, звідки, уздовж рю Д'Ассас та рю Шерше Міді йшов підземний тунель, який виходив у підземелля під покинутим складом у багатоквартирці на перехресті біля станції метро «Червоний Хрест», розв'язка, яку ще добре контролювали комунари.

До околиць Лувра, через острів Сіте, неважко було дістатися, та проминувши церкву Сен-Жермен-л'Осеруа, я побачив дещо, що, відверто кажучи, мене трохи здивувало. Я зауважив чоловіка та жінку з дитиною, що зовсім були не схожі на втікачів із завойованих барикад; я побачив, як купка п'яних brassardiers , котрі, вочевидь, святкували взяття Лувру, намагалися відтягти чоловіка від жінки, яка, ридаючи, щосили вчепилася в нього. Потім їх усіх трьох приставили до стіни й зрешетили кулями.

Я намагався йти лише поміж регулярних вояків, яким я мав змогу проказати пароль, потім мене відвели до кімнати, де кілька чоловік утикали кольоровими гвіздками велику карту міста. Побачивши серед них Лаґранжа, я покликав його. До мене повернувся добродій середнього віку, котрий мав цілком пересічну зовнішність (гадаю, якби мене попросили описати його, я б не згадав жодної прикметної риси), і, не подавши мені руки, ґречно привітався:

— Гадаю, ви — пан Симоніні. Мене звати Ебутерн. Віднині всі справи, які пов'язували вас з паном Лаґранжем, вестимете зі мною. Знаєте ж бо, навіть у державні спецслужби потрібно вливати свіжу кров, тим паче, наприкінці війни. Мсьє Лаґранж заслужив на гідну пенсію і, можливо, наразі рибалить десь із вудкою, подалі від цього гидкого безладу.

Наразі ставити питання було невчасно. Я розповів Ебутерну про тунель від рю Ассас до «Червоного Хреста», а той сказав, що конче необхідно провести операцію саме у тих місцях, бо долетіла звістка про те, що, очікуючи на прибуття урядової армії з півдня, комунари збирають чималеньке військо. Тож він наказав мені йти у винний льох, адресу якого я йому надав, і чекати там на невеличкий загін brassardiers .

Я вже збирався неспішно прогулятися від Сени до пагорба Монпарнас, аби дати змогу Ебутерну прийти до місця призначення першим, коли раптом, ще з правого берега, зауважив трупи двадцяти розстріляних людей. Напевно, вони померли зовсім недавно й, здавалось, були різного віку й походили з різних прошарків суспільства. Серед них був парубок із трохи роззявленим ротом і клеймом пролетарія, а поряд — зрілий кучерявий буржуа з добре доглянутими вусиками, що схрестив руки на ледь зім'ятому жилеті; недалечко лежав чоловік з обличчям, як у артиста, а поруч — ще один, котрого годі було впізнати, бо замість лівого ока у нього була чорна дірка, а навколо голови було намотано рушника: може, якась жаліслива душа чи, навпаки, безсердечний любитель порядку захотів зв'язати продірявлену хтозна-скількома кулями голову, яка вже не трималася купи. Поряд лежала жінка, яка, мабуть, колись була красунею.

Вони лежали під травневим сонцем, а над ними, приваблені запахом бенкетувань, кружляли перші весняні мухи. Здавалося, їх було обрано навмання, аби лишень комусь догодити; їх розклали на тротуарі, аби звільнити шлях, яким наразі проходила група урядових солдат, котрі тягли за собою гармату. Тієї миті в їхніх обличчях мене вразило лиш одне: безтурботність . Вони лежали там, ніби прийнявши вві сні долю, яка їх поєднала.